Читати книгу - "В країні дрімучих трав"

втрачені ноги, крила, вусики-антени, очі. Мені здається, що ця разюча регенерація — відновлення втрачених органів — пов’язана з процесом линяння, з гормоном линяння. Я проводжу досліди над комахами в природному середовищі, де вони живуть, стрибають, літають, проходять усі стадії розвитку, живляться, розмножуються й помирають. У багато разів ці досліди ефективніші, ніж у лабораторії. Лише дослідивши фізіологію комах, я зміг з’ясувати, де розташовані формотворні центри, які знову відроджують втрачені органи.

Я знайшов тут і таких мешканців, у яких замість одного втраченого придатка виростає інший, і він уже виконує зовсім іншу функцію. Відомо, наприклад, що в паличника, який втратив вусик-антену, виростає часом… зайва нога. Якийсь центр, назву це умовно точкою організму, очевидно, формує, створює два придатки: і антену і ногу. І не завжди цей центр “розуміє”, що й до чого. Як це буде корисно, важливо для людей! Як багато підкаже фізіологам, лікарям!..

Думчев зупинився коло самотнього дерева. Верхівка його була зламана, але не відірвалась, а торкалася землі, утворюючи арку. Думчев, стоячи біля цієї арки, дивився в далечінь.

— Слухайте, ви, мешканці Країни Дрімучих Трав! Мільйони років ви берегли, ховали від людини свої таємниці. Я їх розгадав. Я передам ці таємниці людині!

Навколо нас, скільки сягало око, лежала зелена країна — Країна Дрімучих Трав. Вона шуміла, гула, ні на мить не затихаючи. І слова Думчева розтанули, потонули в цьому постійному, могутньому шумі й гулі.

Ми рушили вперед.

Гущавина трав почала знову рідшати, і невдовзі ми побачили жовте піщане пасмо горбів. Не тямлячи себе з радості, я вигукнув:

— Отут скарабеї вкатали мою крупинку в кулю і загнали її за горби! І вона там, неодмінно там, наша друга крупинка, яка повертає зріст! І ми обидва повернемося до людей!

З яким захватом я майже прокричав ці слова! Та Думчев, здавалося, не почув їх. Він мовчки дивися в гущавину синьо-зелених трав, а потім заговорив. І я пам’ятаю, добре пам’ятаю кожне його слово.

— Чи хочу я до людей? — запитав ніби сам себе Думчев. — До людей… — Він заплющив очі і тихо-тихо почав наспівувати: — “Буря мглою небо кроет…”

Але пісня в нього не виходила. Він пам’ятав не всі слова. І знову починав, і знову збивався:

— Бачите, — сказав Думчев з великим жалем, — улюблену пісню забув.

Смуток його був мені зрозумілий. Адже він дуже любив музику, багато грав…

І щоб відвернути його від сумних думок, я сказав:

— Ви згадаєте, відновите і заново напишете там, серед людей, загублений вами щоденник.

Але Думчев не слухав. Він замислився, потім тихо мовив:

— Увійти в будинок. Взяти з полиці томик віршів Пушкіна: “Моей души предел желанный…”

— Сергію Сергійовичу! — вигукнув я. — Тільки я вас побачив, мені відразу захотілося сказати: адже люди… Країна… Все змінилося!.. Весь час хотів сказати, збирався, але зволікав. І от зараз…

— Уже третя година дня, — різко перебив мене Думчев, підвівши голову і глянувши на квіти. — Ви дуже стомилися. Попереду важкий підйом. Відпочинемо. Треба підкріпитись. Ми сіли біля підніжжя горба. Думчев вийняв з дорожнього мішка шовкову серветку, дерев’яну тарілку, дерев’яні ложки, покриті лаком, і ступив убік:

— Сюди! Сюди! Ось мої запаси!

Я побачив великий глиняний глечик, вкопаний у землю. Думчев зняв кришку. Під нею була шовкова серветка, туго обв’язана мотузкою. В глечику був квітковий пилок, круто замішаний медом. Я, звичайно, розумів, що серветку виготовили шовкопряди. Їх багато в Країні Дрімучих Трав. А лак, яким було вкрито ложки, виготовили червеці. Але ніяк не міг я зрозуміти — хто ж виготовив цю глиняну посудину? І, тримаючи ложку в руці, не беручись до їжі, я згадував, що такі самі глечики падали з дерев.

— Я все поясню, їжте, — сказав Думчев. — Ці горщики виготовляє з глини оса-євмен. Змочуючи грудочки глини своєю слиною, вона вправно ліпить гніздо для майбутніх нащадків. Вона полює, потім паралізує павуків та гусениць і складає їх у горщики. На цей свіжий харч оса відкладає яйце і закупорює горщик землею. Так і висять ці глиняні глечики на кущах. З яйця виходить личинка оси, живиться заготовленою для неї свіжою їжею і розвивається. А коли прийде час і вона перетвориться на дорослу комаху, вилазить З свого глиняного гнізда і відлітає. Порожні горщики падають на землю.

Я дуже зголоднів і занадто швидко, метушливо й жадібно їв. Думчев, як завжди, був поважний і зосереджений.

— Скарабеї… скарабеї… Що треба людині, щоб виточити кулю, зробити її гладень. кою, геометрично правильною? — раптом спитав Думчев, мабуть, згадавши, про крупинку.

Я не встиг відповісти.

— Знаю, знаю! — вів далі старий. — Ви скажете — потрібен токарний верстат. Треба поєднати обертальний рух предмета, що обробляється, і поступальний рух інструмента, яким знімають стружку. А скарабей робить свою кулю круглою й правильною, навіть не зрушуючи її з місця. Він її будує, сидячи на верхівці грудочки гною — основи майбутньої кулі. Повертаючись на всі боки, він бере з гною щелепами грудочку за грудочкою, накладає їх на основу, нарощує, ліпить, уминає, притискує, вирівнює. Куля готова — вона кругла й рівна. Що ж, час! У похід на скарабеїв!

ДУМЧЕВ НАМАГАЄТЬСЯ МЕНЕ РОЗВАЖИТИ

Ні, нічого не вийшло з цього походу за другою крупинкою. Абсолютно нічого! Невдала мандрівка! Гуляв вітер по вершинах горбів, хитав рідкі дерева-трави, безупинно бив нас дрібчастим градом піску. Ми стояли на вершині одного горба. По той бік пасма було видно попелясто-сіру, без рослинності рівнину. Порожньо, самотньо і похмуро було там. І, зовсім як раніше, я подумав: ці горби й піщані гори — адже це лише насипи над нірками різних дрібних звірят. Але де ж, де ж скарабеї?

— Скарабеї ліплять свої кулі напровесні, — сказав Думчев, ніби вгадав мої думки. — Мабуть, кулю з крупинкою покотила якась запізніла пара жуків. Який все ж таки вигляд мали ті скарабеї, які закотили кулю за пасмо горбів? Опишіть. Може, я їх знайду.

— Вони були схожі на чорних лицарів, — сказав я.

— А можна точніше? Адже скарабеї бувають різні…

— Точніше? Не можу.

— Якби скарабеї з’їли кулю з крупинкою… — Думчев примружився і з легкою посмішкою подивився на мене, — то вони б стали, звичайно, велетнями, і ми їх одразу побачили б. Та такого не трапилось. Отже, — вже серйозно, без будь-якої іронії закінчив Думчев, — залишається припустити, що ці скарабеї, відклавши в кулю яйце, закопали її в землю, як вони це роблять завжди.

— Даремно ми йшли сюди, — сказав я з жалем.

Ми почали спускатися з горба. Вітер дув нам у спину.