Читати книгу - "Нескінченна історія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Не підганяй мене, пане, тому що я відстала навмисне.
- Чому? - здивувався Бастіян.
- Тому що я знаю, хто ти, пане.
- Звідки ти знаєш?
- Якщо бути лише наполовину віслюком, як от я, а не цілковитим ослом, як дехто, такі речі просто відчуваєш. Навіть коні - і ті щось зауважили. Нічого не кажи мені, пане. Я була б щасливою, якби могла розповісти своїм дітям і внукам, що везла на своїй спині Рятівника Фантазії і що найпершою його привітала. Але, на жаль, у мулів не буває дітей.
- Як тебе звати? - запитав Бастіян.
- їха, пане.
- Послухай-но, їхо, зроби таку ласку і не псуй мені приємності: наразі не розповідай нікому того, що ти про мене знаєш. Гаразд?
- Залюбки, пане.
І мулиця побігла швидше, щоби наздогнати решту подорожніх.
Тим часом товариство зупинилося на узліссі: вони чекали на Бастіяна. Всі зачаровано дивилися на Срібне Місто Амарґант, яке палахкотіло внизу, осяяне соням ним промінням. Узлісся було на невеличкій височині і з цього місця відкривався чудовий краєвид: велике озеро, з водою майже бузкового кольору, зусібіч оточені кручами, порослими лісом. А посеред того озера розкинулося Срібне Місто Амарґант. Усі великі будинки у цьому місті стояли на кораблях, житла трохи менші - на барках і човнах, а палаци - на широких баржах. І до того ж усі будівлі й усі кораблі були зі щирого срібла, тонкої роботи, вишукано і коштовно оздоблені. Вікна і двері палаців, філігранні башточки і балкони - все вражало розмаїттям і такою чарівливою красою, що це місто не мало собі рівних у цілій Фантазії. На озері туди-сюди сновигали невеликі суденця, які перевозили людей і берега до міста - і навпаки. Отож, і Герой Гінрек з усім своїм товариством поквапився до причалу, де на них уже чекав срібний човен із дивовижно вигнутим носом. У цей човен умістилося ціле їхнє товариство, і навіть коні й мулиця.
Доки човен плив через озеро, Бастіян довідався від перевізника, до речі, вбраного в одяг зі срібної парчі, що бузково-синя вода озера така солона і гірка, що роз’їдає будь- які матеріали, - усе, крім срібла. Озеро називалося Мургу, або ж Озером Сліз. Ще за незапам’ятних часів місто Амарґант розташували посеред озера, щоби захистити його від напасників. Кожен, хто захотів би дістатися до міста на дерев’яних чи залізних кораблях або човнах, був приречений на загибель, тому що бузково-синя вода озера миттю роз’їдала корпус судна, і вороги гинули. Але тепер Срібне Місто Амарґант залишалося на воді ще й з іншої причини. Річ у тім, що його мешканцям подобалося час від часу міняти місцями будинки і палаци, пересувати площі, заново прокладати вулиці. Якщо, скажімо, заприятелювали або ж породичалися дві сім’ї, що мешкали на різних кінцях міста, вони могли поставити свої срібні кораблі один коло одного - і в такий спосіб стати найближчими сусідами. Принагідно також зауважимо, що тутешнє срібло було металом особливого ґатунку: воно відрізнялось від будь-якого іншого срібла у Фантазії не тільки надзвичайною міцністю, але й тим, що було неймовірно гнучким і пластичним, а відтак чудово піддавалося обробці.
Бастіян залюбки слухав би перевізника далі, але човен причалив, і йому та його супутникам довелося висідати.
Спочатку вони заходилися шукати місце для нічлігу, собі та своїм тваринам. Виявилося, що це не так-то й легко, бо Амарґант просто-таки окупували подорожні які звідусіль зійшлися і з’їхалися сюди на турнір. Врешті-решт Бастіян та його нові знайомі знайшли кімнати в якійсь господі.
Ведучи мулицю до конюшні, Бастіян прошепоти їй на вухо:
- Не забудь, що ти мені пообіцяла, їхо. Скоро знову побачимося.
їха кивнула.
Тоді Бастіян пояснив своїм супутникам, що не хоче бути настирливим і обтяжувати їх своїм товариством а відтак радо піде у місто сам - пооглядати Амарґант, поблукати його вуличками.
Подякувавши лицарям і дамі за миле і приємне товариство, він попрощався з ними. Бастіянові кортіло розшукати Атрею.
Великі та малі кораблі сполучалися між собою місточками і трапами - подекуди такими вузенькими і хисткими, що ними вдавалося пройти лише поодинці, але були й інші - широкі, як вулиці, й там юрмився натовп. Були тут і вигнуті дугою містки, і криті переходи з дашками, а каналами поміж палацами сновигали сотні срібних гондол. Одначе всюди, хоч де би ти стояв, скрізь під ногами відчувалося легеньке похитування, і це похитування постійно нагадувало, що Амарґант є плавучим містом, що його споруджено на воді.
Місто, здавалося, вже насилу вміщало клекітливі тлуми* (* юрби) гостей - такі строкаті й такі багатоманітні, що на те, аби їх описати, знадобилася б ціла окрема книжка. Амар- ґантян у натовпі розпізнати було дуже легко, бо всі вони носили одяг зі срібної парчі, такий самий розкішний, як і Бастіянів плащ. Волосся у мешканців нього міста було срібне, всі вони були високі та показні, а їхні очі були такого ж бузково-синього кольору, як і води Мургу - Озера Сліз. Натомість прибульці зазвичай вродою не відзначалися. Могутні тіла велетнів прикрашали мацюпусінькі голівки, які на їхніх могутніх плечах здавалися маленькими, наче яблучка. Де-не-де вулицями прошмигували безсоромні та нахабні на вигляд нічні гульвіси, траплялися і похмурі самітни- ки-привиди; вистачало одного-єдиного погляду, аби затямити, що таким краще не переходити дорогу. Були тут і махлярі з меткими очками і спритними рученятами, і батяри, що ступали розмашисто і сягнисто, випускаючи з носа і з рота клуби диму. В’юнко, немов живі дзиґи, крутилися пройдисвіти і шахраї, дибали, поскрипуючи на сучкуватих ногах, лісовики, причому декотрі з них носили на плечах важкі дубові палиці. Якось-то Бастіян угледів навіть скеле- гриза з зубиськами, наче залізні зубила. Той ішов - і срібний місток аж вгинався під його вагою. Та перш ніж Бастіян встиг запитати чи його ім’я, бува, не Пйорнрахцарк, скелегриз уже загубився у натовпі.
Нарешті Бастіян дістався до середмістя. Саме тут мав відбуватися турнір. Зрештою,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нескінченна історія», після закриття браузера.