Читати книгу - "На скрижалях історії"

Довкола простягнувся український степ, його пейзажна добродушність, сонлива тиша посеред вибілених хаток, співучі дівчата за тинами, воли біля риплячих журавлів. То все омана та й тільки. Поза вдаваними лаштунками приховується щось таке, що на селянську ідилію мало скидається. Ховзьке тіло розгнузданого бандитизму — ось що звивається за лаштунками української опери. Обрізи й ручні гранати, ножі й нагани ховаються під свитками «мирних» селян, або під фартухами миловидних українських красунь... За показною селянською гостинністю відчувається жадоба помсти й заграви пожеж... Безлад на території України досяг свого апогею.

Яка неоднакова людська доля! У цей бурхливий час української революції одні живуть спокійно, безжурно, безпечно, інші гуляють, балагурять, дехто вмирає в глухих полях, або чекає смерті серед бур'янів і тернини бентежного українського степу...

Українська революція захлинається в крові своїх кращих синів. Після кривавої трирічної завірюхи, пожарів та різанини, лишилося стільки гірких і нещасних голопуцьків-сиріт, що ніхто не годен їх і злічити. А боротьба двох світів у цій коловерті кипить, клекотить і скаженіє...

Іван, минаючи верстові стовпи, піхтурить до рідної хати вже четвертий день. Осягнувши чорне спустошення після отого загального смертовбивства, за військом не жалкує, насотався війни вдосталь, на життя вперед. Він свій вибір зробив. Іде не озираючись... Доброзичливі жінки годують, хто чим може. Не знає, як орієнтуватися без карти, а запитає когось, знизують плечима, мовляв, не знають.

Отак у дорозі ненароком і захворів на тиф-сипняк. Уже ледве шкрьобає, а температура валить з ніг. Підкинуло снігу до колін, правда, морозу немає, а йти стало важче. На канаві, що обабіч широкого шляху, сів відпочити й легко поплив у ніч, утрачаючи свідомість. Як прочумався, усім єством усвідомив: «Погибну тут, вечоріє, а села близько не видно».

По шляху повз нього проскакала сотня вершників. За нею повзе обоз, саней із п'ять, попросив, щоб довезли до села. Узяли на сани, але під самим селом їх наздогнала ватага ще якихось вершників. Побачивши їх їздові почали шльогати своїх коней, щоб утекти від переслідування, але ті, помітивши цей рух, почали кричати:

— Стій! Стрілять будемо!

І відразу ж пролунали постріли. Обоз зупинився. Над Іваном нахилився чубатий чолов'яга в картузі, схожому на селянське сито, яким просівають борошно, і грубо скомандував:

— Роззувайся!

Умить зняв з Івана черевики й усунув їх у торбину біля сідла, а потім шугнув руками по кишенях, вивернув їх, забрав різномастні гроші, які там були. Потім перетельбушив усю поклажу.

Старий із санок цього дончака умовляє:

— Це ж хворий, а надворі зима, снігу он скільки.

А той йому вказує:

— Вези його он до того куріня, там не подохне.

— Чужою бідою всі хитрують! — бурмоче спересердя старий собі під ніс.

— Донські козаки з денікінської армії, ще і не таке робили, вони шаблями рубали всіх, хто брав хоч що-небудь із поміщицького маєтку.

Дякуючи богу, таки пробився хворий Іван до ближнього села крізь снігові замети. Його підвіз старий до хати, узяв під руки, стяг із саней. Босі ноги пірнули в сніг по коліна. До хати не впустили, там за столом розвалилися чубаті вояки-дончаки, цмулять оковиту. Під'їхали до сусідньої оселі, те саме, п'яно горланять:

— Зайнято!

Жінка з оселі, що поруч, побачивши, як вони тирлуються по снігу від хати до хати, гукнула їм:

— Ведіть босого до моєї хати! Ці головорізи-нелюди над людьми знущаються й не скажи їм нічого.

Тут Іван пролежав, аж доки не пройшов тиф, мабуть із місяць. Про те, що відбувається в світі, дізнавався лише з чуток. Шугають із кінця в кінець забуркованим глибокими снігами селом різні найфантастичніші кривосуди й припущення, переростають від хати до хати в несусвітні брехні, але він залишається глухим до всього. Познайомився тут із дідом Панасом Цимбалом, той живе в другій половині хати зі своєю старою.

Ці люди багато чого бачили на своєму довгому віку. Окрім старих, його відвідує сусідська дівчина Оксана Кононенко. Вона носить молоко до Цимбалів і приятелює з господаркою. Дістала чоботи для нього, пару білизни. Він одужує, без сторонньої допомоги вже може клигати по двору. Пора добиратися й до рідної домівки. Дід Панас виявив Іванові велику послугу, указав усі до єдиного села, через які пролягає шлях до рідної оселі.

Дід пригадує:

— Ото було дуже давно, як їздив я в чумаках. У напрямку на Кримський Перекоп я тобі розкажу всі села, через які ти будеш іти до Чигирина.

— Та мені тільки до Телепина, — каже Іван.

— До Телепина? То за Телепиним є місце, де всі чумаки зупиняються на ночівлю — це Тягни-мішок. Там шляхи розбігаються: один у напрямку до Чигирина й далі на Дон, інший — на південь до Криму.

— А від цього Тягни-мішка три верстви до Вербівки. Це моє рідне село.

Іван записав усі села, які нагадав йому дід Панас, подякував і почав рихтуватися в путь-дорогу. Оксана дістала для нього навіть якусь стареньку шапку, бо він носить формений картуз із білим пружком і синьою околицею, зеленим захисним верхом.

Рано-вранці вибрався в дорогу. Дівчата приготували в торбу харчів, дід Панас із бабою Пріською за ворітьми почастували Івана за