Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

по ліву руку — важкі дерев’яні сходи, що вели кудись нагору. Під стіною — лава для відвідувачів, столик із католицькими журналами та брошурами... Невибагливий, простий, очікуваний інтер’єр. Поряд знаходилася кухня. Я зрозуміла це через апетитні запахи, що сочилися у хол з-за її дверей. Там, за скляним віконцем дверей, біля плити, поралися дві монахині-уршулянки, не без цікавості поглядаючи, кого це вікарій запросив увійти до будинку.

— Я побачив Вас, тільки-но Ви зайшли під арку, — мовив отець Люк. — Тож вирішив зварити нам кави, якщо Ви не проти. Пройдімо у бібліотеку, там найзручніше буде спілкуватися.

Прочинивши двері, він жестом запросив мене увійти до приміщення, яке назвав бібліотекою, і я, переступивши поріг, наче пройшла крізь дивовижний портал, котрий відгороджував майже аскетичний хол біскупського будинку від внутрішньої аури цієї кімнати. Увійшла і завмерла від побаченого.

Світло зимового дня потрапляло у бібліотеку крізь кольорові вітражі вікон. Падаючи на вибілену стелю, відбивалося, фарбуючи все навколо прозорими, але масткими червоними, синіми та зеленими променями. У кутку блимала жива різдвяна ялинка, у підсвічнику на столі горіли свічки, кілька ароматичних ламп, розставлених просто на підлозі, наповнювали повітря тонким запахом помаранчу.

Я роззирнулася, підійшла ближче до скляної гірки із різноманітними дрібничками: гіпсовими великодніми баранцями, всілякими церковними сувенірами, старими фотокартками та іконками у срібних рамках. Певно, все те належало єпископу Кармеллі і зберігалося дуже ретельно — ні порошинки на склі... Далі, під стіною, стояли книжкові шафи. Корінці товстих фоліантів щільно тулилися один до одного на різьблених полицях. За кілька хвилин увійшов і отець Люк, обережно тримаючи за довгий дерев’яний держак стару мідну турку. Я ж захоплено розглядала цей книжковий рай, вдихаючи його особливий аромат — запах шкіри та старого паперу, змішаний із запахом помаранчу.

— То лише мала частина книжкових скарбів його превелебності, — знайома посмішка торкнулася уст вікарія. Він поставив турку на дерев’яну підставку та підійшов ближче, став поруч, схрестивши руки на грудях, і сам не без захоплення розглядав ряди книг.

— Тут здебільшого церковні праці латиною та польською. Є надзвичайно цінні, рідкісні видання. Є книги з автографами покійного папи, подаровані єпископу Кармеллі у Ватикані, — промовив він. — Але те, що могло би зацікавити Вас, Едіто, — внизу, у церковному архіві. Я проведу Вас туди. Та спочатку складіть мені товариство, вип’ємо кави. Від ранку ніяк не можу це зробити! До того ж, — продовжив отець Люк, — поки у мене є трохи часу, я б із задоволенням послухав продовження Вашої розповіді про сліди тамплієрів у Кам’янці.

— Обережно, отче, Ви тішите моє марнославство, — з посмішкою відповіла я, хоч мені і лестила його цікавість. — Та я розповіла Вам усе, що знала. Майже усе...

Вікарій недовірливо посміхнувся у відповідь, запрошуючи мене до столу, а сам узявся розливати каву у старомодні порцелянові філіжанки.

— Я страшенний кавоман, Едіто, — ніби виправдовуючись, проказав отець Люк. Обережно, наче жіночий зап’ясток, його пальці стискали тендітну порцеляну кольору слонової кості із витонченим золотавим вензелем. — Ось, спробуйте, це справжня, колумбійська. Такої в місті Вам ніде не зварять. Визнаю, ця пристрасть не дуже личить священикові. Особливо в піст, — додав він трохи винувато. — Але без кави мій мозок до вечора просто відмовляється працювати.

— Так само і мій, — погодилась я. — Гадаю, пристрасть до кави — найменший із людських гріхів, отче, — само злетіло з мого язика.

В очах вікарія майнули якісь невластиві священикам, дивні мефістофельські вогники.

— Я теж... на це сподіваюся, — з легкою іронією у голосі відповів мені він так, наче сам кепкував над собою. Та, зробивши ковток кави, раптом запитав:

— Едіто, пам’ятаю, Ви казали, що зацікавилися тамплієрами після якоїсь закордонної поїздки...

Це ж треба! Він запам’ятав!

— Так, після того, як побувала в Угорщині, — відповіла я. — Там у книжковій крамниці мені на очі трапилася праця одного французького науковця-історика, спеціаліста по тамплієрах, якогось Ле Блана. Книга коштувала чимало, грошей у мене було обмаль, тож довелося просто біля полиць нашвидкуруч фотографувати її сторінки, і вже вдома перекладати текст за допомогою ґуґл-перекладача.

— Ви... Ви перефотографували всю книгу? — здивувався вікарій.

— Не всю, звичайно. Всього кілька розділів, — винувато зізналася я. — Зате яких! У них ішлося про одного тамплієра на ім’я Х’юго де Моле.

— Х’юго де Моле? — перепитав отець Люк.

— Так, автор книги стверджує, що серед тамплієрів-утікачів був дехто на ймення Х’юго де Моле, — розповідала я далі. — Освічений дворянин, знавець інженерної та фортифікаційної справи.

— De Molay... — задумливо повторив отець Люк. — Hugo De Molay... Таке саме прізвище мав Великий Магістр ордену тамплієрів Жак де Моле, котрого спалили за наказом Філіпа Вродливого... Чи не так?

— Саме так, — погодилася я. — Тому прізвище «де Моле» наштовхнуло мене на думку, що цей лицар міг би доводитися Магістру ордену родичем, а можливо, й довіреною особою.

— Не обов’язково... — сказав вікарій. — Але хід ваших думок цікавий.

— У тому розділі йшлося, що більшу частину скарбів тамплієрам таки вдалося врятувати і вивезти, як Ви і говорили, у напрямку Шотландії, — продовжувала свою розповідь я. — Можливо, їм дійсно вдалося навіть перепливти океан і дістатися Нового Світу... Але після знайдених в обласному архіві тамплієрівських клейнодів я схиляюся до думки, що раз у Кам’янці існував їхній гарнізон, то вони могли частину скарбів перевезти й сюди. До того ж професор Ле Блан вказує на одну важливу