Читати книгу - "Таврований"

Загарбники міцно прив’язалися до з’єднання. Вони йшли по його п’ятах. І напевно збиралися любою ціною покінчити з партизанами. За розвідданими їх переслідували 105-я угорська дивізія, 200-я угорська бригада, кілька рот німецької жандармерії і місцева поліція. В останній раз притиснули, коли з’єднання перебувало в Дубовичах. Всі забули про двадцять четверту річницю створення Червоної Армії. А кадровий військовий Руднєв згадав.

— Давайте проведемо військовий парад загонів нашого з’єднання, — запропонував Ковпаку і Базимі.

— Банкет під час чуми. Німці нас обклали з усіх боків, а ми парад, — засумнівався у намірах комісара Григорій Якович. — Нам треба думати, як ноги винести звідси.

— Один день не змінить обстановку, — відповів Руднєв. — Але політичне значення параду не можна недооцінювати.

Він встав, поправив ремінь з портупеєю. Комірець гімнастерки. На його щоках виступив рум’янець. Очі засяяли. Комісар чекав рішення Ковпака.

— Нехай буде гречка, — сказав своє вагоме слово той. — Собирайте командирів і комісарів…

Центральну площу в Дубовичах очистили від снігу. Сколотили і встановили трибуну. Обтягнули її червоним кумачем. Написали гасла: «Слава нашій рідній героїчній Червоній Армії, що розгромила фашистських загарбників під Москвою!», «Смерть фашистським окупантам!».

Незважаючи на тридцятиградусний мороз, площу заповнили місцеві жителі ще з ранку. Ковпак, Руднєв і Базима приймали парад, привітали особовий склад з’єднання з річницею Робітничо-Селянської Червоної Армії. Задум комісара вдався. Свято мало широкий резонанс не тільки у місцевих, а й у стані ворога, якому донесли про побачене. Противник не наважився відразу нападати на партизанів. Підтягував сили.

З’єднання виграло час. Поповнило запаси зброєю і боєприпасами. «Трійка» вирішила дати бій у селі Веселому. Командування вважало, що тільки вигідна позиція допоможе з’єднанню розбити в багато разів переважаючого противника.

Пішли на село Веселе. Воно розкинулося в лощині. З північного боку поруч ліс і болото. У разі ускладнення можна вийти з бою. Семен Васильович знав це село не тільки по партизанським походам. Зовсім поруч знаходилася його мала батьківщина — село Моісеївка. Ще в дитинстві йому доводилося часто бувати у Веселому. А вдома, як відомо, і стіни допомагають.

Коли розташувалися в дерев’яному будинку з залізним дахом, Радик почав вмовляти батька, щоб відпустив його до мами і брата. Семен Васильович теж скучив за сім'єю. Останнім часом вона почала йому снитися. Він думав, як би чого не сталося, у що б то не стало треба провідати Ньому і Юрика.

Але сьогодні у нього ні хвилини вільного часу. З урахуванням місцевості і конкретних умов у штабі ретельно розробляли операцію. Противник наступає на п’яти.

Семен Васильович підійшов до Радика:

— Давай зробимо так. Після бою відразу провідаємо рідних. Я тобі обіцяю.

Радик вийшов з дому до своїх друзів, а «трійка» взялася за звичні справи. Балуючись чайком, обговорювала стратегію і тактику майбутнього бою з переважаючим противником.

— Не подобається мені тут, — розмірковував вголос Базима, гріючись гарячим чаєм. — Лощина. Краще бити ворога з висотки. Чи не помилився ти, Семен, у виборі?!

— Ні. При грамотному розташуванні ми опинимося в природних окопах. Зате яке рівне поле. Ворог перед нами буде, немов на долоні. Додайте до цього глибокий сніг.

— Будемо знищувати німців з близької відстані, — погодився з комісаром командир.

Підтримав Руднєва і присутній в приміщенні Коренєв. Він зняв шапку. Погладжував рукою розкішну бороду і повторював:

— Зручні позиції.

Після опрацювання операції зібрали командирів і політруків підрозділів. Виступив Руднєв. Він пояснив, чому вибрали Веселе. Воно знаходиться в лощині. Партизани будуть захищені від вогню наступаючого противника, можуть підпускати його на близьку відстань. Тобто застосовувати улюблену партизанами тактику ближнього бою. Це дуже важливо з урахуванням того, що не вистачало патронів і зброї.

Семен Васильович проводив незмінний курс, що найголовніша цінність в загоні, — боєць. Він завжди думав, як уберегти кожного від ворожої кулі. Ось і цього разу сказав:

— Партизани, які мають автомати та кулемети, відіб’ють будь-яку атаку противника, не виходячи з укриття. Нам не треба показного геройства. В контратаки не висовуватися. Це самогубство. Нехай ворог атакує нас на відкритій місцевості. А ми його будемо розстрілювати прицільним вогнем.

Командування вирішило оборонятися в самому селі. Це викликало невдоволення селян. Але про те, щоб будувати оборону за селом, не могло бути й мови. Хати з усіх боків занесло снігом. Для оборонних пунктів обладнали колгоспні будови. На горищах встановили кулемети. В заметах влаштували траншеї і ходи сполучення.

Загони і оперативні групи розташували в такому порядку: східну частину і Хутір Травневий до самого лісу зайняв Путивльський загін, західну частину — Глухівський, вулицю Лугову — Шалигинський. В лісі силами Конотопського загону влаштували засідку.

Командувати правим флангом доручили Базимі, в центрі села перебували Руднєв і Панін, Ковпак здійснював загальне керівництво.

Бій почався вранці і тривав до вечора. Залишивши на полі бою з півтисячі вбитих і поранених, карателі відступили…

Ще раніше задумали, що Григорій Якович на своїй ділянці повинен ввести наступаючих у пастку, в своєрідний маленький котел. Відступити і вдарити по ворогу з флангів. Випробуваний партизанами маневр. Але коли проти тебе воює в кілька разів сильніший противник, зробити це не так просто.

Відповідно з розробками штабу Григорій Якович розосередив бійців по флангах, послабивши центральну частину. Уже це, незважаючи на неодноразові роз’яснення, викликало негативну реакцію у пересічних партизан.

— Вороги попруть, як ми їх зупинимо? — Питали Базиму.

— Спокій і витримка, — заспокоював їх начальник штабу.

Невдоволені бійці займали позиції по флангах. Вороги, вважаючи, що знайшли слабку ділянка в обороні ворога, пішли в наступ.