Читати книгу - "Все буде добре"

трави замість нормальної їжі. Антон зітхнув, поклав собі на тарілку всесвітньо-новорічного та закрив холодильник: він не підвів. Зате підвела хлібниця: остання половинка сірого пішла на бутерброди ще в першу годину «чаювання». Зате самого «чаю» пацани привезли більше чотирьох літрів. Дивлячись на прозору тару, що лежала в раковині в калюжі холодної води, Антон упіймав себе на думці, що він геть не хоче напиватися в гівно. Не сьогодні. Але чого не зробиш заради друзів?

– Я в магазин, – заглянув до кімнати.

– Ч-чекай. Я з т… ик… обою, – спробував піднятися Ваня, але гравітація виявилася сильнішою. – Х-хоча, йди с… ик… ам. Я пригляну за ними, – він обвів поглядом кімнату та ледь стримався, щоб на другому колі не загубити голову десь серед шкаликів на столі.

Гомо сапієнс завжди знайде, як виправдати себе. Антон глибокодумно гмикнув, накинув шкіряну куртку та вийшов із квартири.

Зима саме готувалася вступити у свої права: на опалому листі сріблилась паморозь, наїжачені перехожі ховали носи в теплих шарфиках, а небо над головою хизувалося темно-сірими барвами: от-от засніжить. Антон застібнув куртку, боляче прищемивши собі підборіддя, і тихо вилаявся.

Магазин був за рогом, тож чоловік не поспішав, віддавшись роздумам, що ховалися від осіннього холоду в глибоких закапелках душі.

Сніг рипів під маленькими ніжками, але тримав на собі вагу маленького хлопчика, поки той біг по замерзлому озері. Антон не міг пригадати, куди й нащо він тоді біг, але одне пам’ятав точно: кусючий вітер, що пробирався під зимову курточку, лід, який небезпечно скрипів десь під тонким снігом, сутінки, котрі ховали всі сліди, та дитяча впевненість, що потрібно дійти, обов’язково потрібно дійти. Куди дійти, і чи вдалося це малому хлопчаку – пам’ять скромно замовчувала. Однак загальне відчуття міцно закарбувалось у свідомості дорослого чоловіка, і останнім часом усе частіше нагадувало про себе. Відчуття крихкого льоду під ногами та впевненість, що все буде добре – варто лише не зупинятись. Хоча Антон не мав жодного уявлення, як тепер узагалі можна зупинитись на цій ковзанці.

Щоразу, залишаючись наодинці із собою, Антон знову й знову думав про життя, яке вирувало навколо нього. Він любив Катю. Мабуть. Вона завжди була поруч, завжди підтримувала, завжди розуміла. Незважаючи на все, що було, Катя завжди дивилась на нього люблячим і розуміючим поглядом. Це доводило до сказу. Вони жили разом уже сім років, а він щоразу стримував себе, коли вона питала: «Як у тебе справи?». Щоразу міцніше, ніж варто було б, стискав її. Щоразу ковтав слово, перш ніж воно вискочить із рота. Одне-єдине слово. Одне-єдине ім’я.

Він кохав Марію. Це відчуття пережило всі негаразди, усі злети й падіння, але таки залишилось із ним. І той факт, що за стільки років Марія знову повернулася до нього, показував: це знак. Знак справжнього кохання, яке не зупинити. І все було б добре, якби він міг зробити вибір. Покинути Катю та знову жити з Марією. Так, як він планував ще в дитинстві. І ця гризота нарешті завершилась би. Але він просто не міг переступити через усі ці роки, проведені з Катериною. Просто не міг.

Антон скуйовдив волосся, на кінчиках пальців залишилися краплі вологи. Осінь не здавалась: таки дощ – не сніг? Стільки років минуло. Стільки бісових років – а вона досі сиділа в його голові. Минуло півжиття, а він досі залишався вірним своєму першому коханню. Коханню, яке використало та викинуло його. А потім знову повернуло до свого лона. І водночас поруч із ним жила терпляча любов, яка прийняла Антона в час скрути. Не зрадила, не покинула, ви`ходила. Небо цідило дощ крізь зуби, а чоловік ніяк не міг зрозуміти: чому бути щасливим – так важко? Невже не можна всього лиш…

Його роздуми перебило різке скреготання гальм: повз проїжджав жовтий, як бджола, автобус із прочиненими дверима. Антон обернувся, чомусь вдивляючись у темряву позаду, однак таки ступив назустріч синтетичному світлу супермаркету. Мимохідь кивнув знудьгованому продавцеві й потягнувся за корзинкою.

Стерильні полички вабили завжди свіжими продуктами. Антон рухався поміж високими рядами, на яких точилася цінопролитна боротьба за гаманець покупця. Однак цей покупець був абсолютно аполітичним, навмання купуючи звичайний сірий хліб, небрендований паштет і морально застарілі цигарки без фільтру. І коли він підняв погляд, вибираючи між нікому не відомими ковбасами, доля показала йому зуби, успішно маскуючи хижий вищир.

Вона стояла біля полички з алкоголем, задумливо обійнявши пляшку дорогої горілки. Темне пальто з високим коміром, шкіряні рукавички, сумочка, якої він ніколи в неї не бачив. Однак питання не встигло прозвучати: Марія побачила його та привітно усміхнулась:

– Усі знакові зустрічі відбуваються в супермаркетах.

– Долю змінити не можна, – усміхнувся у відповідь Антон.

Підійшов до жінки, обійняв її й міцно впився своїми губами в її вуста. Вона на мить обм’якла, але одразу відсторонилась.

– Тебе ж наче не було в місті?

– Не було, зате вже є. І я скучив, – кошик із продуктами упав на підлогу, одна рука звично опустилась на талію, а інша пробігла ніжною шкірою білосніжної шиї. Усередині вирувало бажання стиснути її міцно-міцно, аж до крику, а потім…

Щось із дзенькотом упало та покотилося по плитці. Антон обернувся – і зустрівся поглядом із Катериною. Вона стояла в сусідньому ряду, дивилась крізь шпарини в полиці на свого коханого, який… Антон кліпнув – і видіння зникло. А дивне відчуття залишилось. Йому ж начхати на почуття цієї жінки, він досі кохає Марію. Тоді якого біса?…

– Може, не будемо трощити магазин, а цю розмову продовжимо в зручнішому місці? – Марія підняла баночку консервованих ананасів, яка й виявилась причиною шуму, та повернула її на полицю. Глянула на Антона, що продовжував заворожено дивитись кудись повз рівні ряди торгових марок. – Щось трапилося?

Щось трапилося… Антон заперечливо