Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

- Єсть, капітане! — бадьоро відгукнулась Сонька, приймаючи правила гри.

В Зоребора й крчовника навіть постаті повеселішали. От і добре. Невідомість, її в доброму гуморі зустрічати потрібно.

„Софію” м‘яко хитнуло і зображення на екрані завмерло. Проявів життя, як і раніше, видно не було. Лише на моніторах біля правого сектору ілюмінаторів вже звично мерехтіли вогники навколо величезного, вишиною не менше метрів як у сто, чорного провалля входу до станції. В рубці панувала нашорошена тиша. Така сама, як і на всіх радіодіапазонах.

— А орбітальних станцій, — зненацька порушив цю тишу Норильцєв, — у фантастиці — хоч греблю гати. Розпочинаючи від Зірки КЕЦ у Бєляєва до Зірки Смерті з „Зоряних воєн”. Тобто, вибір…

— А от такі красені на якій з них мешкали? — хрипкувато перебив його Кременчук і кивнув на один з дисплеїв.

Усі члени екіпажу якось синхронно повернулися до нього: три птахи з широко розкинутими крилами й довгими вигнутими шиями, складеними латинською літерою „Z”, ковзаючи понад самою поверхнею висувної палуби, примарно виринали з тривожної пітьми порталу. Пір‘я птахів повільно мигтіло напівметалевим-напівфосфоричним блиском, а великі очі аквамариново світилися в орбітальній імлі. На спинах пернатих створінь вгадувались якісь постаті.

— Знову люди, — якось аж болісно простогнав Богдан.

І враз мерехтіння вогників навколо порталу завмерло, а потім усі вони водночас вибухнули сліпучим сяйвом потужних прожекторів. Чорні тіні з розгону врізалися в лискучу пласку поверхню, а Кременчук аж очі рукою прикрив. Коли ж за мить відвів її убік, то побачив, що пташиний клин гострим своїм кінцем застиг метрах у двадцяти від „Софії”. Звичне мерехтіння в очах посилилось аж до болю. Але крізь нього можна було розрізнити, що на спинах дивних фосфоричних істот сидять… середньовічні лицарі. В тьмяних бронзовокольорових латах, з помаранчевими пір‘ями на шоломах і блідими плямами облич, що вгадувались на відстані за піднятими забралами.

Останнє, до речі, про щось свідчило. Як і те, що важкі мечі „лицарів” залишалися в піхвах й ніяких войовничих дій їхні власники не здійснювали. Лише той, що був попереду, вставши на розлоге крило свого птаха — воно, до речі, навіть не ворухнулось! — потім легко й плавно, завдяки слабкому тяжінню, зістрибнув з нього та й завмер в очікувальній позі. В радіодіапазоні, як і раніше, було тихо.

Кременчук примружився і повернувся було до Соньки, але та випередила його, дивним чином зрозумівши думки капітана:

— Сама бачу. Це не птахи. Це якісь апарати, стилізовані під них.

Втім, апарати — не апарати, стилізовані — не стилізовані, а Зоребор аж язика висолопив, вдивляючись в дивну картину явного фентезійного змісту. Картина йому подобалась. Кременчукові — ні. Та й Соньці, здається, теж. Дуже вже не відповідав цей казково-середньовічний антураж футуристично вибудованій орбітальній споруді.

— Що робити будемо? — порушила Такоманохара розгублену тишу. — Господарі явно на наш вихід чекають. Спокійно, до речі, чекають. Без остраху та хвилювання. З почуттям власної гідності. А в нас навіть жодного скафандру немає, щоб до них вийти. Тож, може…

І раптом осіклася. На одному з екранів з‘явилась постать в дещо неоковирних темно-сріблястих обладунках, що явно вийшла з-за їхнього апарату. Постать на мить завмерла, а потім почала обережно пересуватись до зграї „птахів”. Хода її, не дивлячись на певну механічність, здалась Такоманохарі чимось дуже знайомою, а коли срібний гермошлом із синім пір‘ям на ньому ледь повернувся лицевим боком до об‘єктивів „Софії”, то…

— Клеменчук! — здавлено вигукнула Такаманохара з відчутним японським акцентом. — Капітане, ти що в біса затіяв?

— Спокійно! Всім спокійно, — ледь чутно видихнув Богдан, напружуючи усі свої сили: під репнути козирком міліцейського кашкета на його лобі навіть жила важелезна випнулась. — Спокійно, — повторив, — працюємо, хлопці й дівчата, працюємо. Досить нам досвіду негативного. З прямого контакту. На Піррі чи там на тій же Сорорі. Досить, — глитнув він важку грудку в горлі. — А ви мене підстраховуйте, підстраховуйте на випадок чогось там. Щоб „Софія” відразу втекти спромоглась.

Сонька напружено скам‘яніла над сенсорами пульту, готова будь-якої миті вибухнути попелом лайки та магмою блискавичних порухів. Норильцєв дещо механічно вертів головою, наче край його кольчуги раптом почав муляти йому шию. Нкса якось знічено тупцював поряд з його кріслом. А фантом в сріблястих лицарських латах, створений збожеволілим мозком Кременчука, вже наближався до постаті в бронзових обладунках. Ось він завмер метрах в трьох від неї, а потім здійняв руку у вітальному жесті.

— Вітаю тебе, брате, — почулося в мікрофонах, — і тебе вітаю, і супутників твоїх. Ми прийшли з миром, на мир сподіваючись.

Голос Богдана був спокійним, виваженим и урочистим. Такаманохара навіть не очікувала, що він на таку тональність здатний. І де навчився? На Сорорі, чи що?

А широке обличчя з густими бровами за склом, що, виявляється, закривало отвір забрала, зблиснуло, замалими для нього, оченятами. Таким чином, лицарські обладунки виконували роль скафандру, а обличчя, до речі, й дійсно було до банальності людським і схожим на обличчя якогось хитрого дядька з глухої сільської місцевості. Дядько на мить задумався, чи дивуватись йому, чи не треба, а потім прорипів, немов потилицю порепаними пальцями почухав:

- І ми вітаємо тебе брате на орбітальному поселенні Комуни Зоряних Баронів. А те, яку шану тобі віддаємо, зрозуміло з того, що зустрічає тебе сам Вага Шасі. — Лицарський шолом ледь схилився, гойднувши високе помаранчеве пір‘я на ньому. — Власною персоною. Чув, мабуть?

Мент всередині Кременчука зорієнтувався миттєво і синє пір‘я на срібному шоломі теж шанобливо нахилилось. Хоча й зовсім не набагато.

— Та хто ж не чув про високошанованого Вагу Шасі? Навіть ми, нужденні блукальці по…

— А як чув, — раптом перервав його новоявлений зоряний комунар. Чи середньовічний барон? — А як чув, то чого це ти без дозволу та сигналізації біля орбітального поселення вештаєшся? Ми за тобою вже другу добу спостерігаємо. Ти з ким пересування свої нахабні узгодив?

— Та це… Та ми… Розумієте, високошанований Ваго, ми ж зовсім не збиралися порушувати спокою вашої доблесної Комуни. Чи то