Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

Спустившись крутим схилом, ми опинилися на дні глибокої ями. Тут капітан Немо зупинився і показав нам на предмет, якого я відразу й не помітив.

Це була велетенська мушля, більша за ту, котра прикрашувала салон «Наутілуса», справжня чаша, наповнена священною водою, цілий басейн діаметром два метри.

Я підійшов ближче до дивовижного молюска. Він причепився своїм бісусом до камінної плити і самітно зростав у спокійних водах грота. Ця тридакна важила кілограмів із триста. У такій устриці не менше п'ятнадцяти кілограмів м'яса. Треба мати шлунок Гаргантюа, щоб умістити дюжину подібних устриць.

Капітан Немо, певне, знав про існування цієї двостулкової мушлі. Видно, він не раз уже бував тут і привів нас до печери, аби тільки показати це чудо природи. Але я помилився. Капітан хотів дізнатися, в якому стані тридакна.

Мушля була трошки розтулена. Капітан Немо підійшов до неї і встромив тесака між стулками, щоб не дати їм зімкнутися; потому відхилив торочкуватий краєчок мантії. Там, під її листуватими складками, лежала перлина завбільшки як кокосовий горіх. Перлина — досконалої сферичної форми, бездоганної ясності, чудового перламутрового полиску — коштовність неоціненна! Пойнятий цікавістю, я вже простягнув був руку, щоб ухопити її, зважити на долоні, відчути! Але капітан зупинив мене, рвучко висмикнувши кинджала, і стулки зразу зімкнулися.

Тоді я збагнув капітанові наміри. Залишаючи перлину під мантією тридакни, він надавав їй змоги поступово рости. З кожним роком виділення молюска долучали до неї концентричні шари. Один лише капітан Немо знав грот, у якому «зріє» цей чарівний плід природи; тільки він, так би мовити, плекав його, щоб кінець кінцем перенести до свого прекрасного музею. Ймовірно навіть, що капітан Немо за прикладом китайців чи індійців сам спонукав розвиток цієї перлини, внісши у складки молюска пилину скла або металу, яка мало-помалу обростала перламутровою масою. Так чи інакше, я, порівнявши цю перлину з тими, котрі зберігалися в капітановій колекції, оцінив її не менш як на десять мільйонів франків. Це був препишний витвір природи, а не розкішна оздоба, та й, мабуть, жодне жіноче вухо не витримало б такої ваги.

Ми залишили печеру й вийшли знову на перлову обмілину, що її спокійних вод ще не встигли збурити перлярі-водолази.

Простували поодинці, начебто просто гуляючи; кожен зупинявся або навіть відходив убік, здавшись на власну волю. Я вже спокійніше дивився на небезпеки, що їх так була роздмухала моя збуджена уява. Дно бухти невпинно підіймалося, наближаючи нас до поверхні; незабаром глибина поменшала до одного метра, і моя голова піднялася над водою. Консель наздогнав мене і, наблизивши свій шолом до мого, очима послав мені дружнє привітання. Та узвишшя тривало кілька метрів. Невдовзі ми знову повернулися в свою стихію. О, тепер я, певне, вже маю право називати її своєю!

Хвилин за десять капітан Немо раптом зупинився.

Я подумав, що він хоче вернутися назад. Аж ні! Він жестом показав нам сховатися в заломі скелі. Тоді показав якусь цятку в воді. Я став пильно вдивлятися.

За п'ять метрів од мене з'явилася і пішла на дно темна тінь. Майнула тривожна думка про акулу. Та я помилився — це було не морське страхіття.

Це була людина, жива людина, індієць, перляр, якийсь бідолаха, що прийшов, певна річ, збирати колосся, не чекаючи жнив. Я помітив дно водолазового човна — він стояв за кілька футів над його головою. Перляр опускався на дно, тримаючи між ногами каменя, висіченого на кшталт голови цукру і прив'язаного линвою до човна; так він швидше діставався дна. Ото і все його спорядження! Десь на п'ятому метрі сягнувши дна, перляр падав навколішки, хапав перші-ліпші скойки й кидав їх у сітку. Потому випливав на поверхню, висипав у човен мушлі, брав камінь і знову пірнав під воду.

Перляр нас не бачив. Ми ховалися від його ока в тіні скелі. Зрештою, як міг цей сердешний індієць подумати, що люди, точнісінько такі, як він, принишкли поруч, під водою, і пильно стежать за кожним його рухом?

Знову й знову випливав ловець на поверхню і знову поринав на дно. І щоразу витягав не більше десятка скойок, бо доводилося відривати їх од каменя, до якого мушлі цупко чіплялися міцними бісусами. А скільки мушлів, заради яких він важив власним життям, було порожніх!

Я пильно стежив за перлярем. Він щоразу занурювався секунд на тридцять, і протягом півгодини йому не загрожувала ніяка небезпека.

Моя увага до його цікавої роботи стала послаблюватись, аж раптом індієць, що стояв навколішках, злякано сіпонувся, скочив на ноги і хотів був метнутися на поверхню.

Вмить я все збагнув. Велетенська тінь майнула над нещасним перлярем. То була величезна акула, що з палаючими очима й роззявленою пащею навкіс підпливала до нього!

Це була велетенська мушля-тридакна.

Я заціпенів із жаху.

Ненажерлива тварина навально кинулася на беззахисну жертву; перляр шарпнувся вбік і уник хижих зубів, проте не встиг ухилитися від удару хвостом, — акула вдарила індійця в груди і звалила додолу.

Все це сталося за кілька секунд. Акула перекинулась догоричерева й удруге ринула на водолаза, намірившись перекусити його, але капітан Немо, що стояв поруч мене, вихопив тесака і ступив назустріч страхіттю, готовий до нерівного поєдинку.

Акула вже націлилась зубами на сердешного перляра, та раптом помітила нову жертву і, хутко перевернувшись на черево, кинулась до капітана Немо.

Я й досі бачу його поставу. Відкинувшись назад, капітан із дивовижним спокоєм чекав охижілої почвари, і тільки вона кинулася на нього, спритно ухилився й по самісіньку ручку вгородив їй у черево тесака. Та