BooksUkraine.com » Фентезі » Жнець, Террі Пратчетт 📚 - Українською

Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

102
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Жнець" автора Террі Пратчетт. Жанр книги: Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 72
Перейти на сторінку:
class="p1">Він встав, підійшов до вікна й втупився в свої темні володіння, його руки стискалися і розтискалися за спиною.

Він підхопив життємір і великими кроками вийшов із кімнати.

Хропунець чекав у теплому застояному повітрі стайні. Смерть швидко осідлав його і вивів надвір, а потім виїхав у ніч, до віддаленого осяйного діаманта Дискосвіту.

Він мовчки торкнувся землі на подвір’ї ферми, на заході сонця.

Він пройшов крізь стіну.

Він дістався нижньої сходинки.

Він підняв свій пісочний годинник і дивився на витікання часу.

А потім він зупинився. Було дещо, що він мусив знати. Білл Двері був до всього цікавим, а він пам’ятав, як воно — бути Біллом Двері. Він міг дивитися на почуття, як на спійманих метеликів, пришпилених до корка, розпластаних під склом. Білл Двері був мертвий або принаймні припинив своє коротке існування. Але — що це було? — чи поточне людське життя було лиш осердям його справжнього існування? Білл Двері пішов, але залишилося відлуння. Він завинив дещо в пам’ять про Білла Двері.

Смерть завжди чудувався, навіщо люди кладуть квіти на могили. Йому це здавалося безглуздим. Зрештою, мертві йдуть, попри аромат троянд. Але тепер... не те, щоб він відчув, що розуміє, але принаймні відчув, що тут є дещо, придатне для розуміння.

У створеному завісами мороці маленької вітальні панни Літунки крізь темряву рухалася тінь ще темніша, прямуючи до трьох скриньок на комоді. Смерть відкрив одну з менших. Вона була повна золотих монет. Вони мали незайманий вигляд. Він спробував іншу маленьку скриньку. Вона також була повна золота. Він чекав чогось більшого від панни Літунки, хоча, можливо, навіть Білл Двері не знав, чого саме.

Він спробував останню скриньку.

Там був шар прозорого цигаркового паперу. Під папером якась біла шовкова річ, якийсь серпанок, нині пожовклий і ламкий на краях. Він нерозуміюче втупився у нього, а потім відклав убік. Ще там були білі черевички. Досить непрактично для ферми, як він відчув. Не дивно, що їх запакували.

Там був ще папір, пачка листів, зв’язаних разом.

Він поклав їх поверх серпанку. Якщо зважати на те, що люди кажуть одне одному, ніколи нічого не досягнеш — мова тільки приховує їхні думки.

І ось вона знайшлася, просто на дні, найменша коробочка.

Він узяв її і все крутив і крутив у руках.

Він відщипнув маленький замок і підняв віко.

Механізм задзижчав.

Мелодія була не надто хорошою. Смерть чув усю музику, яка будь-коли була написана, і майже все було кращим за цю мелодію. Ніби дощ у пустому відрі, на ритм раз-два-три.

У музичній шкатулці, поверх зубчастих коліщат, які жваво крутилися, дві дерев’яні фігурки перекидалися в пародії на вальс.

Смерть дивився на них, поки закінчився накрут.

Потім він прочитав підпис.

Це був подарунок.

Поруч із ним життємір пересипав порошинки в нижню склянку. Він на нього не зважав. Коли механізм зупинявся, він накручував його знову.

Дві постаті, що кружляють крізь час. А коли музика зупиняється, все, що потрібно, — лиш повернути ключ.

Коли накрут знову закінчився, він сидів у темряві й тиші, поки не прийняв рішення.

Лишалися якісь секунди. Секунди багато значили для Білла Двері, бо в нього був обмежений їх запас. І вони геть нічого не значили для Смерті, в якого жодної ніколи не було. Він залишив сонний дім, заліз на коня і поїхав геть.

Подорож зайняла мить, яка могла б у звичайного світла забрати триста мільйонів років, але Смерть рухався в тому просторі, де час не має значення. Світло думає, що рухається швидше за все, але воно помиляється. Байдуже, як швидко рухається світло, його завжди стрічає пітьма, яка дісталася до місця швидше й уже чекає на нього.

В нього були попутники — галактики, зірки, пасма осяйної речовини, що текла й зрештою спірально закручувалася, наближаючись до віддаленої мети.

Смерть на коні блідому рухався крізь пітьму, ніби булька пливе по ріці. А кожна ріка кудись впадає.

І ось, унизу, рівнина.

Відстань тут так само позбавлена змісту, як і час, але тут було відчуття величі.

Рівнина могла бути за милю чи за мільйон миль, вона була позначена довгими долинами чи пак струмками, які стікали обабіч, коли він під’їхав ближче. І приземлився.

Він спішився і постояв у тиші. Потім опустився на одне коліно.

Змініть перспективу. Переораний краєвид відлетить на колосальну віддаль, скруглиться по краях і перетвориться на пучку.

Азраель підніс свій палець до обличчя, яке заповнило небо, освітлене тьмяним сяйвом помираючих галактик.

Існують мільярди Смертей, але всі вони складові однієї Смерті: Азраеля, Великого Атрактора[53], Смерті Всесвітів, початку й кінця часу.

Більша частина всесвіту зроблена з темної матерії, і лиш Азраель знає, ким він є.

Очі, такі великі, що наднова була б простим натяком на відблиск на райдужці, повільно повернулися і сфокусувалися на крихітній постаті на віддалених звивистих рівнинах його пучки.

Поруч Азраеля, в самому центрі павутини вимірів висів великий Годинник і цокав. Зорі мінилися в Азраелевих очах.

Смерть Дискосвіту підвівся.

— ВЛАДАРЮ, Я ПРОШУ ПРО...

Три слуги забуття прослизнули поруч із ним.

Дехто сказав: Не слухайте. Він проходить відповідачем у справі носопхайства.

Дехто сказав: І смертовбивства.

Дехто сказав: І гордині. І життя з наміром вижити.

Дехто сказав: І поплічництва силам хаосу супроти встановленого порядку.

Азраель звів брову.

Слуги відпливли від Смерті, вичікувально.

— ВЛАДАРЮ, МИ ЗНАЄМО, ЩО НЕ ІСНУЄ ВСТАНОВЛЕНОГО ПОРЯДКУ, КРІМ СТВОРЕНОГО НАМИ...

Вираз Азраеля не змінився.

— НЕ ІСНУЄ НАДІЇ, КРІМ НАС. НЕ ІСНУЄ МИЛОСЕРДЯ, КРІМ НАС. НЕ ІСНУЄ ПРАВОСУДДЯ. Є ЛИШ МИ.

Темне печальне обличчя заповнило небо.

— ВСІ РЕЧІ, ЩО ІСНУЮТЬ, Є НАШИМИ. ТА МИ МУСИМО ДБАТИ. БО ЯКБИ МИ НЕ ДБАЛИ, ТО Й НЕ ІСНУВАЛИ БИ. БО ЯКБИ МИ НЕ ІСНУВАЛИ, НЕ БУЛО БИ НІЧОГО, КРІМ СЛІПОГО ЗАБУТТЯ. І НАВІТЬ ЗАБУТТЯ МАЛО БИ КОЛИСЬ СКІНЧИТИСЯ. ВЛАДАРЮ, ДАРУЙ МЕНІ ЛИШ ТРОХИ ЧАСУ? ДЛЯ НАЛЕЖНОЇ РІВНОВАГИ РЕЧЕЙ. ЩОБИ ПОВЕРНУТИ ДАНЕ. В ІМ’Я УВ’ЯЗНЕНИХ І ЗАРАДИ ПОЛЬОТУ ПТАХІВ.

Смерть відступив на крок.

Було неможливо прочитати вираз обличчя Азраеля.

Смерть зиркнув на слуг.

— ВЛАДАРЮ, НА ЩО СПОДІВАТИСЯ ВРОЖАЮ, КРІМ ДБАЙНОСТІ ЖЕНЦЯ?

Він чекав.

— ВЛАДАРЮ? — сказав Смерть.

За час, що зайняла відповідь, кілька галактик розгорнулися, закрутилися навколо Азраеля, як паперові стрічки, стислися й зникли.

І тоді Азраель сказав:

Й інший палець перетнув пітьму в напрямку Годинника. Почувся слабкий скрик люті з боку слуг, а потім скрики усвідомлення, а

1 ... 63 64 65 ... 72
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жнець, Террі Пратчетт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жнець, Террі Пратчетт"