Читати книгу - "Пан Тадеуш, Адам Міцкевич"

тобі і серце, і життя, Маєток свій оддам, полину за тобою, Турботи розділю і радість, мій герою, Квітками путь тобі встилатиму — і знай: В пустині буде нам розкішний, пишний рай!» Тадеуш вирвався з обіймів: «До яких ти Речей додумалась! Тут сенсу ані крихти! Чи маркітанткою візьму тебе в похід?» — «То поберімося!» — вона у відповіт. «Та ні-бо, — знову він, — не шлюб на мислі в мене, Женитись наміру не маю, Телімено! Доволі вигадок! Той час уже пройшов! Я дякую тобі за ніжність, за любов, Але женитися — нізащо!.. Будь здорова… Узавтра їду я, і це останнє слово». Скінчив і відійшов — та поглядом вона Його Медузиним[167] спинила, мовчазна, А далі, витягши, неначе привид, руки: «О серце ящірки! Бридке жало гадюки! Хай Графом, Реєнтом погордувала я, Тобі віддавшися, — то вже вина моя, Бо ж добре, добре я натуру вашу знала, Мужчини!.. Та тобі здалось того замало, І ти насмілився так підло тут брехать! Ще й Зосю, те дитя невинне, покохать… Не покохати, ні! Її хотів ти звести, Нікчемний зраднику, негіднику без честі… Я чула: з дядьком ти про неї говорив… Іди ж! Уста свої брехнею ти зчорнив — Огидний ти мені! Втікай, а то хвилина — І знатиме весь світ, що підла ти людина!» Іще сопліцівський не був ніколи рід Страшніш ображений… Тадеуш аж поблід, «Дурна!» — проскреготав і, тупнувши ногою, Пішов невірною, турботною ходою, Докори у душі озвалися гіркі… Ах, на докори сам він заслужив такі, Нещасну кинувши на горе, на поталу… Та ім’я Зосине уста його шептали, Він розлюбить її не міг, хоч би й хотів… Навіщо ж бо його лукавий спокусив І, сплутавши тепер нещирістю, брехнею. Покинув з насміхом? Так, він не може з нею, Із Теліменою, стрічатися — не жить! Де ж порятунок, де? Що діять, що чинить, Як заспокоїти розбурхане сумління? І враз у бурі цій, мов корабель спасіння, Майнула думка: «Граф! Призначено дуель! Скарати бестію!» Та знов той корабель Сховався в піняві: «А за що ж покарати? Навіщо битися? У чім він винуватий? Як навіть Зосю він кохає,- що ж по тім? А може, й дівчина бажає буть за ним? Невже, нещасний сам, нещастя всім нестиму?» І поміж мислями безладними такими, Що душу хлопцеві наповнили ущерть, Змією блиснуло жахливе слово: смерть. Умерти, утекти від сорому, від муки! Втопиться зважившись, він кинувся на луки, Де чистий та мутний видніються стави: Спинився над мутним, і пахощі трави Напівзогнилої з жадобою вдихає: Бо самозгуба теж чарує і сп’яняє, Як-от розкішника додержане вино… Тягло Тадеуша пірнути у багно І захлинутися в драговині зеленій… Тут серце відійшло самотній Телімені: Вона помітила, куди юнак побіг, І ум досвідчений одразу постеріг, Що зле намислив він. Хоч гнівалась на нього, Але злякалася, щоб заміру страшного Не здійснив. «Стій! Вернись! Кого там хоч люби, Та зглянься! Почекай!» Шкода: її мольби Даремно в тихому повітрі продзвеніли. Предивне сталося під ту хвилину діло: Граф із жокеями своїми над’їжджав І слухав, як бринить до ставу другий став — Той світло, сумно той, мов арфи дві еольські (За всі жаби кричать жаби найкраще польські). Чдовий краєвид послався перед ним: Стави, лисніючи у сяєві нічнім, Один до одного горнулися пестливо. Скидався правий з них на дівчину вродливу З ясними лицями й замисленим чолом; Як коси золоті, пісок блищав кругом, І трави маяли зеленими стрічками. А другий, чорними лямований кущами, Був наче парубок смуглявий і смутний. Обоє вквітчані, шепталися вони, Ще й поєдналися, мов узялись за руки: Два струмні з них текло зміясто через луки, В один зливаючись і падаючи в рів, Де грою місячних розсипаних огнів Переливалася одна по другій скалка. Струнка, здавалося, самітниця-русалка Там перекинула дзвінкий бездонний жбан І, нахиляючи над воду пишний стан, Закляте золото метала в шумовиння. Із рову вийшовши, струмок губився синій