Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ісусе! Ісусе! — понеслися страшні крики над полем різні.
Почувши ті крики, навіть ногайці затремтіли. І тоді почали забивати тих, хто молився. Сікли по горлянках, по шиях, по головах, рубаючи вуста, що шепотіли ім’я Спасителя.
— Мил’с’дар гетьман війська запорізького! — заволав Пшиємський, помітивши, що Хмельницький під’їхав до місця казні і тепер був на відстані з половини пострілу з луку. — Не розливай надаремно крові християнської! Не губи синів Корони без причини! Не навертай на Україну гніву божого на віки віків!
Хмельницький холодно поглянув на нього. Указав булавою. Ординці прискочили до генерала і кинули його на землю ударами костенів. А потім ще почали колоти його списами та вістрями шабель, забивати маслаками[129] на смерть.
Собеський не став чекати. Гарячка травила йому голову; він чув, що ледве тримається на ногах. Він обернувся до Дантеза і витягнув з-за пазухи поплямлений кров’ю сувій паперу.
— Це батовська угода, підписана коронним військом. Візьми її, бо, бачу, щастя в тобі більше, ніж розуму. А якщо переживеш, віддай її козакам. Дай Богунові і скажи… Скажи, що то вже остання козацька зрада була. Діти та онуки помстять за нашу кров… І скажи… Ні, більше нічого вже не кажи…
Собеський вийшов назустріч катам. Затримався на місці, взявся під боки.
— Стояти, сучі сини! — крикнув він. — Я — король Речі Посполитої! Чи знаєте ви, на кого підіймаєте руку!?
Перший з татарів опустив голову.
Собеський з подивом ствердив, що той вдивлявся в… його долоні. Потім ногаєць підняв праву руку на висоту обличчя і лівою охватив її за вказівний палець. Господи Ісусе, що ж це повинно було означати?!
«Він хоче перстень, — промайнуло Собеському крізь думки. — Він хоче мого персня з Яніною. Але ж я надів перстень на палець Тарасові, коли його клали до могили»…
Він підняв руку, показуючи, що жодних клейнодів у нього немає. Жорстокий усміх викривив вуста ординця, і з високо піднесеною шаблею він кинувся на шляхтича.
Собеський не чекав. Він скочив ворогу назустріч, впав, перекрутився, впав під ноги татаринові, підсікаючи того. А коли той упав, скочив йому на спину та вирвав шаблю-ординку з руки.
— А йдіть но сюди, чубарики! Сучі сини! — крикнув він іншим. — А йдіть, посмакуйте королівської крові!
На нього наскочили відразу четверо. Першого поляк прийняв ударом з замаху, розлупав татарську кабак-башку, ухилився перед іншим ударом та пхнув другому татарину вістрям в живіт.
Двоє з тих, що залишилися, відскочили. Кінні татари схопилися за луки. Марек Собеський опустив зброю, поглянув кудись далеко-далеко; його погляд помчав на захід, до кордонів Речі Посполитої.
Стріли свиснули в повітрі, впилися йому в груди. Собеський заточився, похитнувся. Татари стрелили ще раз, і ще раз…
Шляхтич упав на спину, кров потекла з його ран, сплямила жупан, сплила на чорну землю України.
Погляд короля пішов доверху, до безхмарного неба, на якому сонце вже хилилося до заходу, до небосхилу, на якому стояла Богоматір та з височини поглядала на землю.
Тарас взяв Собеського за руку. Допоміг встати, склонився.
— Милостивий пане, — сказав він. — Ми готові до дороги.
*****— Батько, якийсь козак бажає говорити з тобою!
— Козак? — Богун підняв голову, поглянув на Сірка втомленими очима, які зайшли кров’ю. Він пив з самого ранку, намагаючись вбити в собі жаль та відчай. Жаль, що ляхи зрадили його таким жорстоким та підлим чином; і відчай від того, що все було втрачене з самого початку. Він зробив солідний ковток палянки. З тих пір, як Собеський витяг йому кулю з боку, він знову міг сильно пити. І навіть майже перестав плювати кров’ю. — Чого він хоче?
— Листа приніс.
— Давай його!
Сірко відійшов від полковника. Богун напівлежав, опираючись на кульбаку, розтягнувшись на килимові, вглядаючись в подільський степ, що готувався до вечора.
Козак, якого привели до Богуна, був обдертий мов найбідніший жебрак. Його сукмана звисала лахміттям, в чоботах зяяли діри. Він насунув глибоко на очі хутряну шапку, з-під якої вибивалися довгі, ясні волоси. Обличчя його, нехай брудне та неголене, було ще молодим. Він не носив ні вусів, ні бороди, як брати-запоріжці, тому Богун поглянув на нього здивовано. Незнайомець вів за собою кульгавого бахмата, на спині якого був перевішений дужий, тяжкий пакунок, загорнутий у полотно.
— Ти хто такий?!
Прибулий сягнув за пазуху та видобув звідтіля звернутий в рулон пергамент, скріплений тяжкою військовою печаткою. Після того він подав його кальницькому полковникові. Богун розвернув документ; сам він не був в стані його прочитати, але ж коли поглянув на печатку польської військової канцелярії, коли побачив підписи комісарів військового зв’язку, на хрестики, поставлені козацькими полковниками, завмер, затремтів, стиснув пергамент в руці.
— Що… що це таке?! — спитав він не своїм голосом.
— Це батовська угода, — відповів незнайомий. — Не пам’ятаєте? Ви підписали її в церкві, в Таращі з депутатами коронних військ.
— Не було ніякої угоди… Бо ж…
— Запорізьких депутатів було замордовано. Однак до того, вони дали присягу на угоді, привезеній ляхами.
— Так вона існувала? Як то так?
Вся кров сплила Богунові з обличчя. Те, що ввело його у вбивчий шал, оказалося неправдою. І тоді… Це означало, що…
— Хто ж вбив полковників?! — викрикнув він та схопився на ноги. Схопив незнайомця за свиту на грудях та сильно тряхнув. — Ти хто такий?! В чому тут справа?! Виходить, угода була? А якщо ж так, тоді хто повісив моїх побратимів у церкві? Пшиємський? Калиновський? Хмельницький?
— Козацькі депутати підписали в Таращі батовську угоду. Однак потім, коли посланник ляхів поїхав, всі вони були забиті кимось, хто не мав нічого спільного з коронним лицарством. І так виходить, мил’с’даре полковнику, що Собеський та Пшиємський не зрадили. Такого підлого підступу вони не допустилися. Вбивство було справою когось, хто бажав, щоб між вашими націями ніколи не було згоди.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Богун, Яцек Комуди», після закриття браузера.