Читати книгу - "Ми проти вас"

Коли Майя була маленькою, вони лежали вдвох на вузькому ліжечку в ті особливі ночі, коли здавалося, ніби крім них на Землі взагалі не залишилося людей. Мале дитинча засинало, тулячись до Петерової шиї, а він навіть не смів дихати. Її серденько билося у швидкому ритмі, ніби у кролика, а його — відмірювало удари в такт. І Петер був таким щасливим, аж сам цього лякався — настільки, що міг думати лише про уламки, на які знову могло розлетітися життя. Діти роблять нас вразливими. У цьому проблема всіх мрій — піднімаєшся на гірську вершину і раптом розумієш, що боїшся висоти.

Тепер Майї шістнадцять. Тато стоїть перед її дверима і, як останній боягуз, не може постукати. Коли Майя була маленька, він завжди називав її Огризочком. Донька не любила хокей, тож коли вона втратила голову через гітару, Петер навчився грати на барабанах лише заради того, щоб лабати з нею в гаражі. Минали роки, і вони грали дедалі рідше: тато був такий зайнятий, звісно. Робота, дім, життя. Частіше починаєш говорити слово «завтра». Коли донька підходила до нього з барабанними паличками, він запитував: «Ти вже зробила домашні завдання?».

Але зараз він тримає в руці барабанні палички. Обережно стукає у двері до Майї. Ніби має слабку надію, що вона не почує.

— Та-ак? — бурмоче Майя.

— Я просто подумав запитати, чи ти… гітара в тебе? Хочеш… можемо трохи пограти в гаражі?

Майя відчиняє двері. Від її співчуття Петер почувається розбитим.

— Тату, я готуюся до уроків. Може, завтра?

Петер киває.

— Звичайно. Звичайно, Огризочку. Давай завтра…

Майя цілує тата в щоку і зачиняє двері. Він ледве зміг поглянути їй в очі. Петер намагається хоч якось знову стати їй татом, але не знає як. Ніхто цього не знає.

* * *

Увечері сім’я Андерссонів тримається на віддалі одне від одного, наскільки це взагалі можливо у невеликій віллі. Майя лежить на ліжку в навушниках, збільшивши гучність. Міра сидить на кухні за своїми мейлами. Петер зачиняється у ванній і втуплюється у свій мобільний.

Лео приховує синці на тілі під товстим тренувальним костюмом, а про синці на обличчі пояснює, що то в спортзалі йому в голову влучили м’ячем. Мабуть, батьки йому вірять. Або ж просто хочуть вірити. Того вечора кожен замкнутий у своєму власному страху, тож ніхто навіть не чує, як Лео відчиняє вікно у своїй кімнаті й прокрадається надвір.

* * *

Петер телефонує Річарду Тео. Відповідають після третього гудка.

— Слухаю? — каже політик.

Петер сковтує слину, хоч у роті пересохло — і ковтнути йому вдалося хіба що власну гордість.

— Я хочу запитати дещо про нашу… домовленість.

Петер говорить пошепки, він зайшов до ванної і не хоче, щоб його почув хтось із сім’ї.

— Про яку домовленість? — запитує політик, бо йому вистачає розуму не говорити про таке по телефону.

У Петера сповільнюється дихання.

— Як виявилося, це… непросто знайти у Бйорнстаді теслю. Тепер такі часи.

Таким чином він просить політика не змушувати його зносити трибуни зі стоячими місцями. Не змушувати його виступати проти «Групи». Не зараз. Але політик відповідає:

— Я не розумію, про що ти говориш. Але… ЯКБИ й була якась домовленість між нами двома, я б очікував, що ти дотримаєшся своєї обіцянки. Без винятку. Так повинні робити друзі!

— Ти просиш мене зробити дещо… небезпечне. Тобі самому відомо, що політикам тут заганяють сокири в автомобілі, а я маю… сім’ю.

— Я ні про що тебе не прошу. Але ти спортсмен, і я навіть не думав, що спортсмени можуть захищати жорстоких бандитів, — глузливо відповідає Річард Тео.

Петер іще довго тримає телефон біля вуха, після того як політик завершує розмову. Заплющивши очі, він далі бачить перед собою той некролог. Йому вдасться врятувати свій клуб, але на які небезпеки він наразить свою сім’ю? Петер дасть цьому місту хокейну команду. Але чиїм буде це місто?

* * *

Кажуть, що «від малих пробоїн на дно йдуть великі кораблі». Але часом недостатньо швидко, на думку деяких чоловіків. Річард Тео телефонує в Лондон. Після чого від нового власника фабрики спортивному директору «Бйорнстад-Хокею» надсилають мейл, зміст якого дуже простий: що новий спонсор вимагає гарантій того, що Петер Андерссон справді «має намір дотримати обіцянку й забезпечити сприятливу для сімейних відвідин льодову арену, на якій будуть лише трибуни з сидячими місцями». Ніхто не згадує про «Групу» чи «бандитів». Але Петер ніколи так і не отримає того листа. Звісно, через зовсім безневинну помилку — відправник написав прізвище Петера з одним «с», а не з двома.

Якби хтось потім почав ставити запитання, усі почувалися б розгублено: Петер почав би стверджувати, що він ніколи не отримував того листа, а спонсор запевнив би, що вони домовлялися через «посередника»; і що важче було б отримати пряму відповідь про те, що насправді сталося, то більше люди переконувалися б у тому, що всі причетні до цього щось приховують.

Звісно, не потрібно пояснювати, як саме копія того мейла раптом опинилася в місцевій газеті. Журналістка посилається на «надійне джерело». А коли новина стає відомою, не має значення, яким чином газета отримала таку інформацію.

І тоді ніхто вже не може довести, хто першим виступив з пропозицією знести трибуни зі стоячими місцями.

* * *

Учасники «Групи» завжди під час зустрічі й прощання обіймають одне одного зі стиснутими кулаками на спині. Для когось такий кулак є знаком насильства. Але не для них.

Теему Рінніус досі мешкає разом із мамою. У поліцейських рапортах стверджують, що він не може забезпечити собі окреме житло, тому що живе з чорного доходу, і Теему не заперечує — нехай так собі й думають. А правда в тім, що він не міг залишити маму саму. В цьому будинку хтось мусив вести рахунки. Розказують багато жартів про кримінальне життя братів Рінніусів, наприклад: «Що таке тріатлон для Рінніусів? Це коли приходиш у басейн пішки, а вертаєшся звідти на велосипеді!». Або: «їдуть брати Рінніуси в автомобілі, а хто за кермом? Поліцейський!». Коли Відар став воротарем у дитячій хокейній команді, хтось на трибунах пирхнув: «Хіба, бляха,