Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Олексій окинув їх вивчаючим поглядом і додав.

— Якби замість мене сюди зараз прийшла Стелла чи Зіна, то був би скандал. Я ж вас просив...

— Вибач, тату… — сказав Артур, опустивши голову, і допоміг Златі пересісти на ліжко поруч з собою, на інший край від вхідних дверей. Дівчина одразу ж поклала собі на ноги подушку, приховуючи їхню оголеність.

— Збирайтесь. Треба чим раніше виїхати, Жанні я зараз скажу, — мовивши це, Олексій пішов, зачинивши двері.

Близько шостої ранку сріблястий седан виїхав з території пансіонату.

Жанна не хотіла відпускати Злату саму і теж виявила бажання поїхати з ними, як і Олексій. Номер картки мама Жанни не надала, а почута історія так засмутила Олексія, що він подзвонив знайомим з Житомирської церкви і попросив владнати питання з грошима, перепозичити, щоб операцію почали робити якнайшвидше, а гроші вони сьогодні привезуть.

У дорогу Злата одягнула джинси і подарований учора реглан, оскільки одягнути більше не було чого. Єдину свою “парадну” футболку, яку вона брала з собою, було знищено, а більше нічого “для виходу” з довгим рукавом тут не мала. Жанна теж одягнула джинси і футболку. Вони з подругою сіли на заднє сидіння авто. Олексій сів попереду.

— Кудою будемо їхати? — поцікавився Олексій.

— Я думаю, все ж спочатку треба поїхати до мене в квартиру, взяти готівку.

— Це довго, знімеш на місці гроші.

— Не хочу ризикувати. До того ж — це не набагато буде довше. Дорогу навпростець я не знаю, навігатор може водити колами. А тут менше ніж за три години можна доїхати до Києва, там по Житомирці теж швидко долетіти.

— Артуре, ти знаєш моє ставлення до твоєї швидкої їзди.

— Тату, все буде добре, я їду швидко, але не на максимумі. У межах розумного, — Артур спостерігав за Златою в дзеркало заднього виду. Дівчина — стомлена і невиспана, вона мужньо трималась, але явно хотіла спати.

— Злато, якщо хочеш подрімати, то позаду тебе лежать подушки і плед, — звернувся Артур до неї.

— Ні, дякую, не треба.

— Як на мене, то це хороша ідея, — сказала Жанна, озирнулась і забрала дві подушки. Одну з яких дала подрузі, потім простягнула плед. — Бери ти, ти ж мерзлячка.

— Дякую, — Злата трохи ніяково усміхнулась і поглянула у дзеркало, де зустрілася поглядом з Артуром.

— Солодких снів, — сказав він, усміхнувшись їй. Він би волів замість подушки підставити їй своє плече, але хто б тоді вів машину?..

Дівчина вмостилась у куточок до дверцят, підмостила подушку під голову, вкрилась по саму шию вже знайомим пледом і поринула у сон. Як не дивно, заснула майже одразу. Авто їхало плавно, заколисуючи її. Так добре було засинати, розуміючи, що поруч є той, хто піклується про тебе.

Златі снився сон. Вона ходила берегом річки, тримаючи поділ сукні, щоб не намок, каламутячи воду, піднімаючи хмарки білого піску у прозорій воді. Світило сонце, віддзеркалюючись від поверхні води. Берег був піщаним, вдалині виднілася буйна зелень, і з іншого краю річки вона бачила квітуче біле і жовте латаття. Місце було незнайомим, але дуже гарним. Походивши ще трохи, Злата почала усвідомлювати, що окрім неї тут більше нікого нема. Жодної живої душі. Ні комах, ні пташок, ні тварин, ні людей… Їй стало страшно від цієї порожнечі. Вона озирнулася й побачила на піщаному березі щось біле. Підійшла. Це був чистий білий конверт, всередині щось було. Акуратно відкривши його, дістала з нього золоту каблучку зі смарагдом. Злата впізнала її. Це була сімейна реліквія. Єдина річ, яка дісталась її мамі від померлої невідомої бабусі. Каблучка сяяла на сонці, грані каменя переливались, і вона зачаровано дивилась на неї. Потім виникло бажання одягнути прикрасу на руку. І лиш дівчина почала її одягати — каблучка почала розчинятися в повітрі. Як так? Намагаючись втримати каблучку, вона спробувала міцніше її вхопити, смикнулась і прокинулась.

Відкривши очі, Злата зрозуміла, що авто не їде. Вони стоять у якомусь дворі, біля пʼятиповерхового будинку. Жанна не спала. У дзеркалі зустріла погляд Артура.

— Виспалася? — він усміхнувся.

— Мабуть…

Злата поморщилась, згадуючи свій сон.

— Якщо хтось хоче кави, чаю чи в туалет — пропоную зайти, — сказав Артур і вийшов з авто.

— Пішли, — сказала Жанна до Злати. Окрім походу в туалет, її цікавила сама квартира. Дуже кортіло дізнатися, в яких умовах він живе, і чи справді такий ідеальний, яким хоче здаватися… чи не хоче, а є насправді?

— Я не хочу… — опиралась Злата.

— Пішли, кажу, — вона штурхнула подругу до дверцят, які саме відкрив Артур і подав Златі руку.

Цей ритуал виходу з машини Злата згадувала часто. На перший погляд — нічого особливого. Але у спогадах дівчини подана чоловіча рука, котра міцно утримувала і допомагала вийти з авто, була наповнена своєрідною магією, дарувала тепло і впевненість. Не так багато було моментів для згадок всі ці чотири роки, і вихід з машини був одним з небагатьох епізодів, які вона постійно прокручувала в своїй голові.

А тепер спогади стали реальністю. Артур — поруч… Відкриває дверцята і подає їй руку, в яку вона вкладає свою. Він охоплює її міцно і ніжно. Один рух — і вони стоять поруч. Дуже близько, вона торкається його торса плечем, чує переривчасте дихання, сама затамовує подих. Чи ж для нього ця мить також особлива? Вона поглянула йому в очі — погляд затуманений. Для Артура ці миті близькості теж хвилюючі, але він зачиняє дверцята, ставить машину на сигналізацію і, відпускаючи її руку, йде до дверей під'їзду, не виказуючи жодних емоцій.