Читати книгу - "Магія без пам'яті , Мiла Морес"

Уявила на секунду, як ці величезні сідниці сідають на містера Нотрила, і смикнула плечима. Жах… Навіщо подумала про це? Ще й так яскраво уявила. Тепер дивлюся на викладача зі співчуттям, а він з непроникним виразом обличчя відчиняє двері мого нового житла.

- Проходь, Лаурі, облаштовуйся. Якщо чогось не вистачає, ми додамо, але тут має бути все потрібне для життя.

Я зайшла зі стрибаючим серцем, оглядаю обстановку. Усе так само, як у містера Нотрила до наведення «порядку». У вітальні порожньо, але є диван. Стіл та стілець, все по одному. Далі, я вже зрозуміла, аналогічна ситуація, але без елементів затишку, які собі додав викладач.

- Лаурі, якщо ти не проти, зробимо між нашими квартирами двері, щоб не виходити в коридор щоразу, коли тобі треба буде зайти до мене. До тебе я заходити не буду, можеш не турбуватися, але краще менше показувати в загальному коридорі, що ти часто буваєш у мене.

- Не знаю, містере Нотрил, а я прям часто буду у вас?

- Тільки по роботі. Ми ж повинні написати наукову роботу, тож усі вечори проводитимемо разом, якщо ти не проти.

- Звичайно, не проти, містере Нотрил, - говорю з усмішкою. – Тільки мене ось що турбує… Мені все подобається, ви не подумайте, це чудове житло, я вам дуже вдячна, що ви домовилися за мене. Але ж за це треба платити?

- Про це не турбуйся, Лаурі. Все вже сплачено.

- Я так розумію, вами?

- Давай так, Лаурі. Якщо тебе це бентежить, то вважатимемо, що це і є оплата за твою додаткову зайнятість. Добре?

- А коли ви закінчите писати наукову роботу? Що тоді?

- Не хвилюйся, я придумаю тобі нове завдання.

- Мені здається, що ви все це спеціально вигадуєте, щоб допомогти мені. Чому ви такі добрі? Ви витрачаєте на мене гроші і багато свого часу. Тепер ще й міс Качовскі від вас чогось хоче… Це також через мене.

- Я розберуся, Лаурі. Зараз ти можеш нарешті розслабитися і жити спокійно, - він говорить з турботою. - Не забудь переселити свого вихованця. Тут безпечно, виділиш йому кут, нехай живе поруч з тобою.

- О, господи, я забула Алі вдома! - взялася за голову, вже закликаю подумки до вихованця.

- Залишу тебе, - містер Нотрил вийшов у двері, які з'явилися на порожній стіні. Вона веде до його вітальні. Тепер все зрозуміло. Я вільна, але під наглядом. Становище речей мені подобається.

Почала обживатися. Розклала на полицях у шафі одяг, щось повісила на плічка, облаштувала куточок для Алі, весело говорячи з ним на різні теми. На робочому столі розклала свої конспекти, на найвиднішому місці щоденник викладача. Тепер дивлюся на нього із ще більшим теплом.

Містер Нотрил стільки для мене зробив… Вже й порахувати складно. Я в боргу перед ним до кінця життя. Хочеться зробити йому щось приємне.

- Алі, що потрібно людині, яка має все?

- Людині чи магу? – мій птах любить деталі.

- Магу-викладачеві.

- А в нього точно все є?

- З матеріального, гадаю, так.

- Кожному магу необхідна призначена пара. Якщо він її ще не зустрів, вона йому потрібна.

- А як дізнатися, зустрів чи ні?

- У мага з призначеною парою загострюються всі магічні здібності, сила множиться у кілька разів. Тілесний контакт зі своєю половинкою насичує мага силою.

Алі перейшов у режим лекції. Я присіла на стілець і заслухалася, а коли птах закінчив свою розповідь, я розгублено поглянула на всі боки. Не знаю, чим зайнятися. Я не звикла мати багато особистого часу, не вмію їм розпоряджатися.

Почала читати конспекти. Виявила у зошиті список питань, відповіді на які потрібно підготувати на заняття містера Нотрила. Насамперед зайнялася ними. Надвечір перейшла до завдань містера Холанда. Загалом, провела час із користю.

Ще одна неприємність, що наздогнала мене несподівано – почуття голоду. Тепер маю холодильник, але в ньому порожньо. Потрібно йти до магазину за продуктами. Гроші для цього в мене є, тільки ось я не звикла ходити за покупками та вже й ніч на вулиці.

Набралася сміливості, стукаю у двері викладача.

- Містере Нотрил, можна?

- Заходь, Лаурі.

Він стоїть перед дзеркалом, із серйозним виглядом вибирає краватку, прикладає по черзі то одну, то іншу. Йому дуже пасує біла сорочка, можна і без додаткових аксесуарів носити, але він продовжує підбирати відтінок краватки, ніби це може щось змінити.

- Як думаєш, синя чи зелена? – показує мені майже однакові краватки.

- На мою думку, і без неї добре. Менше суворості, більше легкості.

Містер Нотрил глянув на себе в дзеркало, відклав краватки, злегка розправив комір сорочки, відкрив шию. Я мимоволі згадала, як торкалася до неї губами, виразно відчула його запах, і дуже захотілося повторити все те, що я вже одного разу зробила. Хвилюючі мрії обірвав звук булькотіння у шлунку.

- Лаурі, ти голодна? – говорить із занепокоєнням. – Так і знав, що я щось упустив. У тебе ж їжі зовсім немає.