Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

Закохані лягли на вовняні простирадла. Вони дивилися один на одного, переповнені відчуттями, щоб розмовляти. Їхні переплетені тіла притискалися, спраглі кохання після переживань, викликаних страхом більше не побачитися.

Коли Александр хотів розстібнути першого ґудзика на її блузці, вона зупинила його порух.

— Я боюся, — прошепотіла.

Чоловік підвівся на лікоть і глянув на супутницю. Вказівним пальцем він обвів лінію її носа, повільно провів по обличчю. Зупинився біля довгих загнутих вій і ніжно торкнувся їх.

— У тебе чарівний погляд, — зауважив він. — Я ніколи раніше не бачив такого кольору очей. Наче захід сонця літнього вечора, коли бузковий колір зливається із сірим кольором сутінок.

Олена розслабилася.

— Алю! Алю! — повторював він, наповнюючись ніжністю обожнюваного ним імені, яке він безліч разів повторював самотнім серцем. — Твоя шкіра, як оксамитова пелюстка лілеї. Тобі неймовірно пасує твоє ім’я.

Він ласкаво торкнувся губами її щоки, підборіддя, чола. Заспокоєна ніжністю свого коханого, Олена віддалася його ласкам. Для неї відкривався світ чуттєвості, якого вона допоки не знала. Вона повільно підняла руку й провела по волоссю чоловіка, який схилився над нею. Потім уздовж його шиї, й відчула, як тремтить тіло коханого під її пальцями.

Александр підвів голову і дивився на неї поглядом, сповненим безмежної ніжності.

— Серце моє, прошепотів він їй на вухо, — наше кохання починається сьогодні тут, у цій хатині індіанських мисливців. У мене враження, що я вперше обіймаю жінку, яку кохатиму все життя.

— Ти справді віриш, що ми колись зможемо жити разом, не ховаючись?

— Якби в мене були гроші, я б викрав вас, тебе й Віталія, і ми поїхали б далеко, щоб насолоджуватися щастям під сонцем.

— Я люблю тебе, — прошепотіла Олена, притискаючись до нього. — Як і ти, я знаю, що це на все життя.

Кілька сонячних промінчиків танцювали на ліжку з гілок ялиці, тоді як закохані, переплетені тілами, віддалися на волю гулу водоспаду і пташиному співу. Була гарна післяобідня пора. Холод попередніх днів поступився незвичній для кінця вересня спеці.

— Мені так хочеться відчути твоє тіло своїм! Хочеш, я зніму сорочку? — запропонував Александр.

Злякана, Олена задовольнилася лише згідливою усмішкою у відповідь.

Александр випрямився, одяг зіслизнув із його плечей, і він знову ліг. Відчувши голий торс свого коханця, Олена затремтіла від бажання, і рішучість її дев’ятнадцяти років відсунула в минуле спогади про пережите насильство. Можливість бути з Александром випадала так зрідка, що вона не могла бажати нічого іншого, як насичено прожити миті, вкрадені у її сумного життя ув’язненої. Своєю чергою, вона один за одним розстібнула ґудзики на блузі. Александр пестив коханій шию й потроху зсував сорочку, яка врешті легеньким каскадом впала на ліжко. На ній зосталася легка камісоль, що спала, коли він зняв тоненькі бретельки. Він завмер, щоб краще споглядати її, як він зробив би перед твором мистецтва. Він не наважувався до неї доторкнутися, побоюючись, що від його дотику вона випарується й зникне назавжди. Із серцем, яке гулко калатало, Олена віддалася ласкам чоловіка, якого кохала.

— Кохання ніжне моє, — шепотіла вона, — ти найкраще, що мені подарувало життя. Ти діамант, рідкісна перлина, куточок раю в індіанській схованці.

Він поцілував Олену в усміхнені губи спочатку ніжним і легким затяжним поцілунком. Збуджений грудьми коханої, які, він відчував, пробуджувалися, він наважився відірватися від поцілунку й пригубити солонувату шкіру плеча, потім злякано ковзнув до рожевого чуттєвого соска, який застиг від легкого доторкання його губами. Олена здригнулася. Вона почувалася впевненою в обіймах Александра. У кожному його русі було стільки ніжності, що вона покірно дозволила йому підняти спідницю й доторкнутися стегна. Підштовхувана невідомою силою, захоплена глибоким бажанням повністю віддатися чоловікові всього свого життя, вона відчула, що її ноги розсуваються.

Закручений вихором чуттєвості, Александр обережно зняв кальсони зі своєї супутниці. Його охоплював трепет, коли він відкрив пухнастий трикутник. У свої двадцять чотири Александр уже знав кохання, та це вперше, коли його серце вивищувалося над його бажанням. Він випростався збоку біля жінки, яку кохав, і обійняв її. Збентежений, зануривши обличчя у її світле волосся, він насолоджувався цією інтермедією щастя, такою жаданою, що вона видавалася йому майже дивом.

— Ти і я — назавжди. Ніколи й ніхто не зможе нас розлучити, — пообіцяв він.

— Так, на все життя.

— Ти впевнена, що готова? Я не хочу на тебе тиснути.

— Я жадаю тебе усім своїм єством, усім своїм серцем, усією душею, — прошепотіла вона. — Я хочу стати твоєю.

Розчулений, Александр знайшов губи коханої. Вони обійнялися спочатку обережно, а потім дозволили бажанню захопити себе. Вони відкривали один одного, голубили, цілувалися, шукаючи злиття їхніх спраглих тіл.

— Хочу, щоб ця мить ніколи не закінчувалася, — шепотів Александр. — Я так про неї мріяв!

Він увійшов у неї з безмежною ніжністю, та Олена не змогла стриматися, щоб не смикнутися. Тіло зберегло пам’ять. Вона стиснулася на якусь мить, мить напруги, яка не сховалася від Александра. Він ніжно пестив її обличчя, заглядаючи вглиб очей, щоб розділити з нею їхнє чарівне єднання, сповнене любові. Олена розслабилася. Коли з Александра вирвався стогін, вона відчула, як її заполоняє приємне тепло, а за її стуленими повіками миготять зірки. Захоплена відчуттям повноти, вона попливла, легка, як ніколи, в тумані жаги.

— Я кохаю тебе, — прошепотів Александр, знесилено падаючи на груди своїй супутниці.

— Я також тебе кохаю, — відповіла вона, сховавши обличчя в шатеновому волоссі, від якого плив запах сонця.

У схованці розсіяне світло забарвлювалося помаранчевим. Дні на початку осені ставали коротшими[16].

— Коли я побачив тебе вперше, там, на ковзанці, ти був вільним і радісним, — пригадувала Олена. — І я хочу бачити тебе таким кожного дня нашого життя. Хочу, щоб твої почуття до мене приносили тобі тільки радість...

— Зараз я такий же щасливий, як і того вечора, — відповів Александр, цілуючи щоку, що торкалася його губ. — Найбільша винуватиця того, що ми тепер розлучені, — війна, яка затягує нас у вир. Якби не вона, ти грала б на скрипці в найкращих залах світу.

— І ми не зустрілись би, — додала вона. — Не шукаймо винних у тому, що нам випало пережити,