Читати книгу - "Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса"

— Авжеж не афінський люд! — утрутився інший чоловік, не кращий на вигляд, але молодший.

— Вовки нападають на селян! — додав перший, уп’явши в Геракла своє єдине здорове око. — Цього місяця вже чотирьох роздерли!.. А варта нічого не робить!.. Ми прийшли до Міста, щоб поговорити з архонтом і просити в нього оборони!

— Один із загиблих — мій товариш… — приєднався до розмови третій селянин, сухорлявий, поїдений коростою. — Його звали Мопс. Це я знайшов тіло!.. Вовки вижерли йому серце!

Троє селян узялися кричати до нього, неначе вважали Геракла винним у всіх своїх бідах, але він їх уже не чув.

У його голові почало набирати форми щось невиразне — якась ідея.

І раптом Істина нарешті виявила себе. І його заполонив жах.*

__________

* Істина? А що таке Істина? Розкажи мені, о Геракле Понторе, розгаднику таємниць! Я втрачаю зір, витлумачуючи твої думки, намагаючись відшукати бодай якусь крихту істини, але не знаходжу нічого, крім ейдетичних образів, коней, які пожирають людське м’ясо, круторогих биків, бідолашної дівчини з лілією, що зникла багато сторінок тому, і перекладача, який то з’являється, то щезає, незбагненний і загадковий, як той божевільний, що ув’язнив мене тут. Ти, Геракле, принаймні щось виявив, а я… Що виявив я? Чому загинув Монтал? Чому мене викрали? Яка таємниця криється в цьому творі? Я не з’ясував нічого! Окрім того, що перекладаю, я лише плачу, сумую за свободою, думаю про їжу і… випорожнююся. Так, випорожнююся я вже як слід. Це мене підбадьорює.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Незадовго перед тим, як запали сутінки, Діагор вирішив податися до Академії. Попри те, що навчання сьогодні скасували, він почував потребу вдатися до прихистку тихомирної певності любої школи, щоб віднайти там душевний спокій. А ще, бо знав: якщо лишиться в Місті, то приверне до себе безліч запитань і стільки ж порожніх коментарів, а цього йому зараз хотілося найменше. Щойно вирушивши в дорогу, філософ одразу зрадів зі свого рішення, адже настрій його поліпшився лише від того, що він покинув Афіни. Стояло чудове надвечір’я, теплінь спадала в міру того, як сідало зимове сонце, а пташки дарували Діагорові свій спів, не вимагаючи, щоб він спинявся їх слухати. Дійшовши до лісу, він набрав повні груди повітря й усміхнувся… попри все, що сталося.

Він не міг не думати про ту тяжку випробу, яку йому довелося пройти. Публіка поставилася співчутливо до його виступу, але що думає Платон та його товариші? Діагор не запитував їх. Власне кажучи, після суду він заледве перекинувся з ними кількома словами і поквапно пішов, не наважившись шукати відповіді навіть у їхніх очах. Та й навіщо? Глибоко в душі він знав, що думають ментори. Він відпустив віжки, і три юні жеребці понеслися безбач. Мало того — він, ні з ким не порадившись, найняв розгадника й ревно приховував результати його розслідування. Ба більше: він збрехав! Тяжко збезчестив шановану родину, щоб захистити Академію. Милостивий Зевсе! Як таке могло статися? Що змусило його безсоромно заявити, буцімто бідолашний Евней заподіяв тих ран сам собі? Пекуча згадка про цей наклеп пожирала його спокій.

Діставшись до білого портика з двома нішами й невідь-чиїми обличчями, Діагор спинився. «Не пройде той, хто не знає геометрії», — промовляв надпис, викарбований у камені. «Не пройде той, хто не любить Істини, — подумав Діагор, страждаючи від докорів сумління. — Не пройде той, хто ницо бреше і шкодить іншим своєю брехнею». Насмілиться він зайти чи відступить? Чи гідний він переступити цей поріг? Теплувата волога скотилася по його почервонілій щоці. Він заплющив очі і з люттю зціпив зуби, наче кінь, що закусує вудила після різкого посмику візника. «Ні, я не гідний», — подумав філософ.

Ураз він почув, як хтось його гукає:

— Діагоре, зажди!

То був Платон, що наближався до портика. Схоже, він усю дорогу йшов за Діагором. Очільник Академії великими кроками, мало не навскач, підійшов до ментора та обійняв його за плечі своєю кремезною рукою. Вони разом минули портик і пройшли до саду. Серед олив воронá кобила сперечалася із двома десятками зелених мух за огидні шматки м’яса.*

__________

* Тут ейдезис посилено цим безглуздим образом: кобила, що їсть гниле м’ясо, та ще й у садку Академії! На мене напав такий нестримний сміх, що врешті я аж перелякався і від страху засміявся знову. Я скинув аркуші на підлогу і, схопившись обіруч за живіт, реготав дедалі дужче, тимчасом як дзеркало в моїй голові показувало чоловіка середніх літ із чорним волоссям і залисинами на скронях, що рвав боки від сміху в наглухо зачиненій кімнаті у майже цілковитій темряві. Цей образ викликав у мене вже не сміх, а сльози. Наприкінці, щоправда, була дивна мить крайнього вияв упочуттів, коли обидві емоції злилися в одну. М’ясоїдна кобила у Платоновій Академії! Хіба ж це не смішно? І, звісна річ, ні Платон, ні Діагор її не бачать! У цьому ейдезисі є якась блюзнірська збоченість… Монтал пише: «Ця присутність тварини збентежує нас. Історичні джерела не містять жодної згадки про м’ясоїдних кобил в Академовому гаї. Помилка? Ще одна з тих багатьох, яких припустився Геродот?» Геродот!? Ви знущаєтеся?.. Але годі сміятися: кажуть, божевілля починається з нестримного реготу.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Закінчився суд? — відразу запитав Платон.

Діагор подумав, що той глузує над ним.

— Ти ж був серед глядачів і знаєш, що закінчився, — відказав він.

Платон розсміявся — стиха як на свою велетенську статуру, але цілком нормально як для звичайної людини.

— Я кажу про суд не над Менехмом, а над Діагором. То як, він закінчився?

Діагор зрозумів і захоплено подивувався такій проникливій метафорі. Він спробував усміхнутися й відповів:

— Гадаю, що так, Платоне, і, маю підозру, судді схиляються до засуду.

— Дарма. Їм не слід бути такими суворими. Ти вчинив те, що вважав правильним. Саме до цього й повинна прагнути розумна людина.

— Але я надто довго приховував те, що знав… і Анфіс заплатив за це