Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

Як ми наближалися до входу у місто, товсті стіни ставали все вищими, огородження - ширшими, а брама - недосяжною. Старовинні башти, озброєні знаряддями, назв яких я не знав, викликали в мене неабияке занепокоєння.

- Хто такі, звідки будете, - скоромовкою промовив до нас вартовий, шо був верхи. Брат вже протягував йому подорожню і стисло розказав про нас.

- Звідки папірець?

Нагірянський вартовий спішився і підійшов ближче. Він дивився на нас без остраху і мав при тому найбільш самовпевнений вигляд, хоча в ньому було лише пів мого зросту. Нашивок на мундирі він носив більше ніж вся інша частина роз'їзду, що зустріла нас біля Прешену, останнього міста Склавоських земель на нашому шляху.

Мундир виявився йому замалий, чи то знятий з чужого плеча, чи з тіла. Я намагався не думати про те. Низенький, з короткими пальцями і товстою шиєю, нахмуреним обвітреним особою і русявим клоччям замість волосся, що смерділо сивухою і тухлою рибою - він скидався на звичайнісінького гірняка, який щойно випустив з рук погоняйло для дикіх кіз, і замість того якимось чином опинився в дійсних військах.

Вартовий стискав нашу перепустку в чужі землі затягнутою в шкіряну рукавичку рукою, і терпляче чекав відповіді з виразом абсолютної байдужості на пласкому, чимось схожим на млинець, обличчі.

- Мені попросити наших доблесних охоронців пояснити вам прозоріше? Звідки документ у таких обірванців? Обікрали когось? 

Вартові ліниво чекали дозволу старшого діяти: вони оточили невелике багаття у самої стіни, і так і стояли спершись на бердиші, спльовуючи щохвилини собі під ноги, навіть не намагаючись надати обличчям зацікавленого або осмисленого вигляду. Невисокий зріст охоронців ледь перевищував висоту їх зброї. Я потупив погляд і обережно, краєм ока дивився на брата в очікуванні знака.

Родосвіт відповідав спокійно, але все ж переступив з ноги на ногу, готуючись до можливої атаки, займаючи вигідне положення для удару з місця. Високий, вище мене майже на дві голови, з широким розворотом плеч, спритними руками - він здавався справжнім княжичем на тлі коротконогих нагірян. Брат вказав на свій мисливський знак, нашитий на ремені: оленячі роги на тлі схрещених сокир.

- Грамота видана мені, Родосвіту, сину Мілоша Волошина, старшому мисливцеві Його Ясновельможності, самим Великим Князем Всеправом дві седмиці тому у Букові, в присутності всіх Градських Старців. І це зазначено в документі прямо над особистою княжою печаткою, ознайомтеся.

- Прешен зачинено з волі великого княжича Сиворга, - нарешті відказав вартовий, перевівши недолугий погляд з бумаги на Родосвіта. 

- Чи дозволено спитати, що трапилося? 

- Місто зачинене, псяча твоя мати! Що незрозуміло?! 

Вартовий вилаявся та продовжував пильно дивитися на нас, зробивши знак своїм людям наблизитися. Я нарахував вісьмох з сокирами і двох з планкачами.  Від них усіх віяло цибулею і горілкою, в мене аж перехопило подих. Родосвіт торкнувся пальцями меча, що висів у стегна, і виставив вперед ногу зі списом на боці. Я вже приготувався вихопити батьків арбалет і зробив крок у бік, щоб ненароком не зачепити брата, коли від караульного загону відокремився один і підійшов ближче до нас, залишивши зброю товаришам по службі.

Нагірянин на мить затримався біля старшого, але все ж наблизився до нас. В ньому не відчувалося загрози, лише напруга. Він вийшов на пляму світла, що дарувало багаття, і спитав Родосвіта:

- Волошин, це ти чи мені привиділося проти ночі?

Родосвіт примружився і втупився в немите обличчя гірняка.

- Хітнікі тебе загризи, Каніше!

- І я тебе такого чумазого не впізнав! Коли б не посвітив ти своїм мисливським знаком, то і... - стражник замовк на півслові, але мені сказаного вистачило з лишком.

Брат поручкався з нагірянином, круглолицим і русявим, як і старший вартовий, і вмить напруга ослабла. Від цього хоч несе не так сильно сивухою, подумалося мені.

- Не бачив тебе з тоголітніх Ігор! Яким вітром шаленим тебе занесло так далеко на північ? Ти ж в Княже Полювання входив, чи сталося що? - стражник зробив знак своїм і вони відступили, знову взявшись з самим безтурботним виглядом спльовувати під ноги. Але погляду з нас не звели. Старший залишився на колишньому місці, стискаючи нашу грамоту в руці і прислухався до розмови.

- За княжим наказом і йду, Каніше, - ухильно відповів Родосвіт.

- Друже, наш князь покинув нас, відійшов від справ цього світу. Тож ти обачніше з цим папером. Чи дійсний він - хто зна.

- Оце так-так. Що ж трапилося? І хто ж тепер на чолі?

- Новини тебе оминули в дорозі, гадаю. Подейкують, що Буків більше не належить до Склавіни, якщо ти мене розумієш, проте, достеменно не знає ніхто, що трапилося там. Знаємо, що Буків начебто захопили, що з містом і людом насправді - невідомо, а чутки про смерть князя Всеправа поширюються повсемісно. Тож, тепер кожне місто само вирішує як боронитися. Хоча спершу були розмови, що на чолі мав стати Ярволот, старший син покійного. Але через осаду Віленберга, гадаю, його не скоро ще наші справи зацікавлять. Місто підняло бунт проти влади фанатиків і їх Священного вогню. Раматрове плем’я поріддя, хай їм грець, вже захопили Чорногір’я на північному сході і Половиці трохи західніше. Ось, Віленберг і вигнав княжича, і зачинився. І кажуть, вони таки протистоять Раматру. Чорт знає як. Тож ми зачинилися наперед, аби не дати проходу чортовим нехристям і тому…