Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

- І тому обиратимуть між молодшими синами. Або назначать тимчасову голову. 

Мені на згадку прийшов майстер Колодар і у шлунку щось йокнуло.

- На війні всі рішення не з легких. І жодні не обговорюються із людьми нашого рівня. Дякую, Каніше.

Стражник кивнув замислено: 

- І куди вас веде шлях? Пагорби занесені звідсіля й до самої Орскли, проходу немає, ні до неї, ні після. Перевали Другецькі заблоковані - зійшли ще кілька днів тому назад лавинами, та й в низинах нині неспокійно. Буран не буран, заметіль не заметіль, а злодюжки збиваються в банди і грабують самотніх подорожніх, на кшталт вас. Ні, вам там не пройти.

- Скажи-но мені краще, якщо твоя воля, чи ти знаєш що трапилося у Баштівці? 

Каніш посмурнішав за мить. Відповідав сухо:

- Знаю. Поклали їх усіх. Ось і уся історія.

- Хто? Коли?

- Дві з гаком седмиці тому. До нас прибіг тільки один з хлопів, він у лісі схоронився поки все не скінчилося. Все і розказав.

Ми мовчки очікували продовження, але Каніш сплюнув під ноги і кинув кілька поглядів на своїх товаришів перш ніж мовити, понизивши голоса:

- Малий бачив сині плащі з чорною і срібною вишивкою. Сам знаєш що воно таке. 

- Едасу, - процидів Родосвіт крізь стиснуті губи. Каніш заплющив очі на мить і кивнув коротко, підтверджуючи братове припущення. 

- Ви знаєте куди вони попрямували? 

- Після Баштівки ми зробили кілька вилазок у напрямку Високого лісу. 

- Знайшли щось? 

Каніш хитнув головою спочатку вбік, потім трохи назад. Я не відразу зрозумів, але Родосвіт округлив очі і одними губами спитав:

- Другець?!

По очах Каніша ми зрозуміли - Другець чи то вже захоплено чи щось гірше, тож кордон має бути під наглядом Едасу.

- Але ніхто наче на це не зважає. Тільки й розмов про Раматр, проте якщо скласти два і два…

Каніш знову перевірив як там його загін. Усі поводилися спокійно, хоча поглядів не відводили.

- До речі, чи вам потрібно десь заночувати? - нарешті спитав він Родосвіта. - В нас вдосталь місць в наметах.

- Вибач, друже. Та ми не затримаємося, маємо поспішати. 

Я, відверто кажучи, здивувався, бо такої ночі краще ночувати поблизу до людей, ніж посеред лісу. До того ж, Родосвіт ще не дуже добре тримався на ногах. Проте знав, про це краще не патякати. В брата напевне був план. В нього завжди був план.

Каніш, вочевидь, не схвалив нашого рішення, я бачив це по його очах і по тому, як він мовчки повернувся до свого старшини. Братів знайомий говорив тихо: старшина лише похитав головою, проте грамоту віддав. Стражник глянув на неї, кивнув і знову наблизився до нас.

- Допомогти вам особливо нічим, але дещо все ж скажу.

Він віддав Родосвіту княжу грамоту і, знизивши голос до ледь помітного шепоту, продовжував:

- Бачили ми вже такі грамотки, проходить все наша людина: нагіряне, тіснечане, підстеповіки, чи ось як ви, лісовики. Усі йдуть на північний захід - проходять і не кажуть куди і навіщо. То є не на добро, друже. Що б князь, або будь-хто ще, не наказав вам, будь обережний, Волошине, жодна дорога звідси не веде в безпечний край.

- Я знаю, Каніше, дякую за напуття і за слово добре.

Родосвіт сховав грамоту за пазухою і потиснув руку старого товариша.

- А місто краще з заходу оминай. Там наразі менше...очей.

- Дякуємо. Бувай, друже. Може, побачимось знову.

- Може й так, Родосвіт, може і так. 

- У яку халепу ми вдряпалися, - пробубонів Родосвіт, гадаючи що я не чую. Замовк і мовчав довгенько, аж поки ми не обійшли широченний пагорб, полишивши оточуючі місто намети позаду. Щойно ми промайнули повз останніх вартових на виїзді, як кремезні ялини зайняли собою весь простір, залишивши тільки вузенький шлях - я не побачив ані жодного сліду будь-якої повозки на ній. Ми попрямували тим шляхом, аж поки місто остаточно не зникло за нашими спинами у темряві ночі. 

- Чому ми не залишилися у Прешені? Могли б переночувати там, а зранку…а шо б ми робили зранку? Що ми робитимемо тепер?

- Мені треба поміркувати, - відказав Родосвіт, вперто прямуючи уперед по шляху.

- Але же…

- Поки ти не почав нову істерику, повторюю, я маю поміркувати. 

Проте, всупереч власним словам він зупинився, розвернувся, схопив мене за плечі і відказав:

- І тобі теж треба поміркувати.

Я здивувався цим словам, але все одно спитав:

- Ми не залишилися у Прешені бо…там занадто людно?

- І ці люди не викликають в мене довіру. Схиблені на власній безпеці, вони можуть і нас швиденько записати до лав ворога. Хтозна, що насправді коїться у місті. І що сталося у Букові…

- Ти ж сам чув, Буків захоплено! Князя вбито!