Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Чув, і що з того? Чутки то ще не все. Ні, ми не маємо права вірити всьому, що чуємо.
На деякий час запала тиша, брат стояв глибоко занурений у власні думки, а я роздивлявся на всі боки.
- Тож як не Прешен…куди ми подінемося далі?
- Далі на північ не має сенсу йти. Так? Залишається одне. Час завертати на захід, до гір. Тож, Другець.
- Другець, - повторив я за братом. - Але ж там…
- Там бачили Едасу, я знаю.
- Тож ми таки йдемо до “Трьох Башт” як велів Колодар?
- Дійдемо до того клятого трактиру, нас впізнають, вкажуть дорогу, а там якось…домовимося і рушатимемо далі самі. Подивимося…Я маю поміркувати.
- І ночуватимемо там?
- Е ні, хоч Другець і в рази менший і тихіший за Прешен, проте на ніч браму, напевне зачиняють, як і всюди. До того ж…ми не відаємо, що саме там коїться. Треба бути обачними.
- А ти не боїшся, що нас помітять у більш тихому місці?
- Ймовірно. Проте наразі це менша сковорідка, на яку ми можемо потрапити. І ще - це прямий шлях до кордону, до Гортмрату, до нашої мети.
Мені знову стало моторошно, коли обличчя вкотре запалало і я відчув, наче на мене хтось дивився.
- Може, зійдемо зі шляху? Мені щось тут не дуже…затишно, - проторохтів я, боязко вдивляючись у навколишню темряву.
Родосвіт похитав головою:
- Ні, не зараз. Трактом швидше дістанемося міста. Не можемо втрачати ані тіні. До того ж, ці лісі не виглядають надто дружніми. Діставай лижі.
До Другеця дійсно було недалеко, але як і сказав брат, ми заночували на одному зі зруйнованих хуторів, що лежали по обидва боки від дороги. Звідти я не міг бачити браму, проте бачив світло, що відлунювалося від містечка.
- Обережність не буде недоречною. Ми гадки не маємо що зараз коїться у Другеці. Навіть, якщо браму не зачинили на ніч, вранці буде легше роздивитися що до чого.
Я не сперечався. Тільки перед тим як остаточно заснути подумав про ворона, здається той остаточно загубив нас.
Перед Другецем лежали самі тільки спустошені поля і руїни ферм, напів занесені снігом, тому нічого дивного не було у тому що я очікував побачити звичайнісінький хутор з напіврозваленими домівками. Проте - побачив справжнє місто, оповите високою стіною, що збігала на захід і схід, і кінця її не було видно. Щоближе ми підходили, то чіткішим і гучнішим ставав гул, джерело якого я ніяк не міг з’ясувати. Поки брат не вказав мені на скелі, що височіли з іншого боку Другецю. Навіть звідси, я міг бачити, прямо з тих скель стирчали якісь приспособини. Вони ходили ходором, згиналися як ті коліна і знову випрямлялися. Гігантські зуби челюстей тих пристроїв тягли щось з глибини землі. Струмком віддавався грім, коли вони працювали, і скрізь відчувався запах свіжої землі, піднесеної на поверхню величезними ковальськими руками, які були виткані зі скал та заліза.
- Що це таке?
Родосвітові не довелося пояснювати про що саме йшлася мова. Він відразу кивнув у бік скель:
- Другець стоїть на копях заліза і вугілля. Все місто зайнято видобутком.
- Ти що, бував тут раніше?
- Давай-но краще крокуй вперед. І рота тримай за засувкою.
Я послухався, і від серця трохи відлягло коли я побачив вцілілу стіну з вартовими на ній і відчинені ворота у місто. Та я поспішив радіти.
Удавши з себе мисливців, що відстали від свого загону, ми зайшли у місто крізь східні ворота разом із невеликою юрбою крамарів, що везли до Другецю свічки, мило та інші дрібнички з Мілешу. Ті наче не зважали на те що у місті було небезпечно, хоча, поміркував я, вони могли дозволити собі бути необачними - до міста заїздило аж надто багато возів, як на мене. Родосвітові це також не сподобалося, судячи з його напруженого обличчя.
Вартові не звернули на нас майже жодної уваги, і я вже з більш легким серцем попростував за братом по головній, проте брудній вуличці повз дрібних крамничок і напівпустий риночок до площі. А там вже виднілася ратуша, старезна будівля, яка, здавалося, от-от впаде.
Брат озирався навколо, і голова його опускалася все нижче і нижче. І я розумів чому.
- Чи тут буде хоча б одна людина окрім нас? - спитав я пошепки, а Родосвіт відповів лише:
- Насунь шапку до самого носу, дивись під ноги, - звелів він і сам сховав обличчя як міг за платком.
Ми минали вже котру вуличку, але так і не побачили жодного склавоса. Я б навіть зрадів розбійнику з південних земель чи гмуру. Але ні, скрізь лише височенні, як ті ялини, синьошкірі альви. На нас вони не дуже зважали; занурені у власні справи вони приділяли нам не більше уваги ніж бродячому псові. Якщо хтось із них і помічав нас, то крім кількох зневажливих поглядів нам нічого не дісталося.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova», після закриття браузера.