Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

- Я не розумію. Другець - наче склавоське містечко. Чому тут немає…власне, склавів?

Брат лише скрипнув зубами. 

- Це те, на що натякав Каніш. Не можу зрозуміти як нас взагалі пустили до міста, чому ворота відчинені. Якщо Другець захвачено Едасу, де ж їхня армія, де всі? 

- Я не знаю, - відказав я, збитий з пантелику не менш за брата. - А ті крамарі…

- То не могли бути склавоси. Ніяк. Я ще гадав, як це можливо, щоб вони так відкрито заїздили у Другець. Ні, хлопи не з Мілешу, ні. Хіба що і Мілеш також захоплений. А хай йому…

Гостинний двір “Три Башти” зачаївся за сплетінням садів навколо садиби місцевого бургомістру. Навколо нього чорніли голі дерева; на  тлі мерзлої землі вони здалися мені хворими чи, навіть, мертвими. Влітку тут, мабуть, було гарно, подумав я, перш ніж ми зайшли крізь пошарпані двері до двору.

Нас насилу пустили до закладу, охоронець на вході довго придивлявся: чи справді є в нас гроші, чи ми ті ще волоцюги. Напрочуд дивно, але шинкар виявився не з роду Едасу, ба й склавом він не був. У світлі смолоскипів і свічок його великі розкосі очі здавалися майже чорними, але зблизька він виявився зеленооким. Я тільки здивувався. Довге світло-русе волосся було заплетено в косу, відкриваючі загострені кінчики вух. На ньому була звичайна свитка, таку носять й наші хлопці, але штани виявилися закороткі для його довжелезних ніг. Високий, худий як жердина, власник закладу насамперед спитав чи є в нас гроші:

- Спершу мідяк, - голосно видав він, а потім додав вже тихіше: - йшли б ви звідси, поки чого не сталося.

- Чого, наприклад? 

Шинкар лише знизав плечима, ніби казав, хочете залишитися - проблеми ваші. 

- На нас мають очікувати, - на те шинкар похитав головою й так само тихо відповідав: 

- Не питав ніхто про ваш рід. 

Я скривився від того ваш рід, але брат й бровою не звів.

- Гаразд, дякуюємо пане шинкарю. Чи знайдеться у вас чим зігрітися поки ми чекатимемо?

Родосвіт пригостив мене відваром з прілої капусти. Однією з небагатьох гарячих страв, що подавали у закладі. 

- Пане шинкарю, одне питання…

- Знаю я про що ви запитаєте и скажу на те лише одне - з Другеця вже давно збігли майже усі склавоси. Ті що залишилися - не покинули свій дім через старість, чи через впертість, - власник хмикнув наливаючи нам з казана відвару. - Я б не очікував тут теплої зустрічі, темні ельфи затіяли велику бучу у цих місцях і шойно повернеться роз’їзд - вам краще бути не у місті. 

- Роз’їзд? Коли вони повертаються?

- Зазвичай, із заходом сонця.

- Їх багато?

- Чотири десятки.

Я мимоволі глянув у вікно - в нас ще було у запасі ізо дві - три тіні перед сутінками. 

- Їм все одно нашепочуть про вас. Вас бачило забагато очей. Але як покинете місто доволі швидко то може й врятуєтеся. 

- Дякуємо пане…

-  Таавілінн моє ім’я, можете звати мене Таав.

- Пане Таавілінн, ми вам дуже зобов’язані …

- Пусте. Я радий допомогти тим, хто заблукав. 

У шинку було не дуже людно, кілька одиночок влаштувалося біля вогню. Я впізнав кілька гмурів, брат тільки мугикнув:

- Гмури тут, гм. Яка несподіванка.

- Чому?

- Вони здавна ворожують з Едасу, ті ж бо в них шмат земель відгризли.

Ми мовчки посьорбували капустяний відвар, влаштувавшись за столиком ближче до палаючого каміну при задній стіні. Я зовсім задубів, та й брат виглядав не краще. Тільки зігрівшись у п’янкому теплі вогню, я зрозумів, що мене увесь час, щойно ми зайшли у місто, тіпало. Ще й це дивне відчуття…ніби за мною дивилися. Знов те саме як у Букові, як у Високому лісі, як біля Мазурок і Прешену. Наче хтось плюнув в обличчя вогнем.

- Що скажеш?

- Скажу, що тут дивно…ти гадаєш хтось і справді до нас підійде? Цей майстер Колодар мав послати когось по нас…

- Давай без імен. Тут, мабуть, і кухлі мають вуха. 

Я сьорбнув гарячого, хоча й доволі огидного, напою. Очікування стало жахливим випробуванням. Тут, у темряві шинку, моторошні видіння майбутнього оповили мене, я трусився наче заєць перед мисливцем, поки не видав те, про що думав вже досить довго:

- Більш за все я боюся що ми дійдемо до моря, а я нічого не побачу. 

- Так, мене це теж турбує, - відповів брат, не зводячи очей зі входу до шинку. 

- Або, що ми не дійдемо і загинемо десь у диких лісах. Чи ще краще, дістанемося тієї башти, а там велетень у тій башті сидить. Ото буде весело. Ти понесеш його п’ятку, а я вухо, хіба що.

- Я гадаю не все так кепсько, брате. Ти вже не раз доводив мені що ти спроможний на більше.

Так, тепер я вже брат. А не гей-ти-йди-сюди-я-тебе-відлупцюю. 

- Звичайно… - буркнув я у відповідь, не в змозі опанувати те дивне буркотіння всередині, що ніяк не було пов’язане з капустяним відваром. І не встиг сказати нічого іншого, як знов відчув той пекучий погляд. Це мав бути хтось зовсім поруч! Не встиг я обернутися щоб викрити спостерігача, як висока постать нависла над столом: