Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Вас легко впізнати навіть здалеку. Я бачу, ви брати. Та хіба що...від різних батьків?
До нас долунав сильний, але водночас спокійний голос зверху. Ми в унісон підняли голови, наче вони обидві сиділи на тих самих плечах. Над нами стояв один з воїнів Едасу, вдягнений як ті, що ми бачили біля княжого палацу. Плечі і фігуру приховував темно-блакитний плащ. Заплетене у довгі коси білосніжне волосся притягувало погляд, а у світло-блакитних очах бриніла цікавість. У руках блакитношкірий воїн також тримав кухоль з відваром, але я не впізнав за запахом, що то були за трави.
Без жодного запрошення він вмостився навпроти нас і пригостився. Здається, він помітив мій інтерес до своєї особи, бо знову заговорив мовою склавосів, лише трішки придихаючи, коли казав до нас:
- Це аронова трава. Допомагає ясно бачити, якщо ти мене розумієш, хлопче.
- Що вам потрібно, чоловіче… - встряв Родосвіт, та Едасу його перебив.
- Ви помиляєтеся, - відповідав він спокійно. - Я не людина. В жодному разі.
- Що вам потрібно, хто б ви не були? - Родосвіт повторив своє запитання. Мене ж після цієї заяви знову затіпало. Вогонь, здавалося, зовсім не грів, а серце завзято справляло дрижаки.
- Русалка або лісовик, абощо. Хтось зі створінь природних підправили вашу кров. Та, тільки твою...Твій брат тобі не брат?
- Паплюжити батькове ім’я не дозволю нікому, - відповідав Родосвіт, стискаючи під столом руків’я меча. Я відчував його напругу, що воліла вивільнитися. Незнайомець, напроти, був поводився спокійно, від нього не віяло нічим, крім цікавості. - Ще слово і твоя дорогоцінна нелюдська шкірка буде підправлена натомість.
На це воїн не зважав аж нітрохи. Він безсоромно уп’явся в мене очима, аж щось похололо всередині. Ненадовго, бо наступної миті від того погляду в мене запекло не тільки обличчя, а й, здавалося, вся шкіра разом. Я навіть глянув краєчком ока, чи ба я не зайнявся полум’ям.
- Такі очі і у склава...А мати померла родами, чи не так?
- Не твоя справа, чолові...незнайомцю. Ходи собі деінде. Ми не шукаємо собі проблем.
- Але вони вже прийшли до вашого дому. І ваші боги щось не квапляться вас рятувати.
- В наших землях усі почитають цілющий Священний Вогонь, нехай зійде він до наших душ, - відповідав Родосвіт розповсюдженою молитвою.
- Можливо. Але ви - не усі.
Воїн Едасу перевів погляд з мене на шинкаря, зробив тому знак рукою і знову звернувся до нас приязно і невимушено, наче ми приятелювали з тих часів, коли ще на горщик ходили:
- Вип'єте зі мною? Я пригощаю.
- Дякуємо, та в нас ще купа інших справ. Маємо поспішати. Вечора вам.
Навіть без знака від Родосвіта я піднявся й зробив кілька кроків від стола, не дивлячись у бік ельфа, прагнучі покинути це місце якнайшвидше, але тієї ж миті той схопив мене за руку і просичав:
- Hvallin saug iomeu augene?
Я не зрозумів ані слова, але Родосвіт обернувся до Едасу і просичав щось у відповідь. Той відпустив мою руку без жодного супротиву. Наче він досяг того, що прагнув. Нажаханий, я слідкував за братом, не розрізняючи де саме ми йшли, а серце намагалося вискочити з грудей.
Ми вийшли на мороз і я здригнувся, всім тілом відчувши остогидлий холод. Та наразі він був бажанішим за п’янке тепло, що відлунювалося від ельфа. Холод отверезив мене, був порятунком.
- За мною, - скомандував Родосвіт і, пірнувши у найближчий з провулків, ми щодуху побігли геть від “Трьох Башт”. Брат робив петлі, водив нас колами, і нарешті до мене дійшло що ми рухаємося у напрямку воріт. Ми покидали Другець.
Ще не запали справжні сутінки, а ми вже були за стінами міста. Ніхто не ставав в нас на шляху, не питав хто ми такі. Нас просто випустили, хоча цього разу, я був певний, вартові помітили нас. Проте - не переслідували. Ми не затрималися, щоб спитати в них що ж коїться у місті. Просто накивали звідти п’ятами так швидко, як тільки могли. Та відійшли ми не так далеко, як я гадав. Я думав, що ми повернемося на шлях до Прешену, проте брат вивів мене на роздоріжжя; там, на перехресті доріг лежав плаский камінь. Родосвіт витер з нього сніг власним рукавом і відказав:
- По цій стежці можемо повернутися до шляху, але робити там нема чого. А ось ця - виведе нас на південь.
- На південь? - перепитав я. - А що там?
- Безпечне місце для нічлігу, сподіваюся. Хоча з нашою вдачею ми ніде не будемо у безпеці, - пробурмотів брат набундючено.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova», після закриття браузера.