Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

З сусідньої кімнати, що виходила на цей же балкон, долинув голос Кончетти: — Ми повинні це зробити. Його неодмінно треба покликати. Інакше я ніколи цього собі не прощу.

Він зрозумів: йшлося про священика. Йому раптом захотілося відмовитись — збрехати, закричати, що він себе добре почуває, що йому нікого не треба. Та за мить він збагнув усю безглуздість свого наміру: він був князем Саліною і повинен був померти як князь Саліна, із священиком і всім іншим. Кончетта мала рацію. Та й навіщо йому уникати того, чого прагнуть тисячі інших вмираючих? Князь принишк, намагаючись почути теленькання дзвоника, який супроводжує маслосвяття. Він згадав бал у Понтелеоне, згадав Анджеліку, пахучу, мов квітка, у своїх обіймах. Незабаром він його почув: парафіяльна церковця Мук Христових стояла майже навпроти готелю. Веселий срібний дзенькіт підіймався по сходах, вривався в коридор. Потім двері розчинилися, і слідом за хазяїном «Трінакрії», плюгавеньким швейцарцем, роздратованим тим, що в його готелі хтось умирає, до кімнати ввійшов парафіяльний священик отець Бальзано, несучи дароносицю під шкіряним чохлом. Танкред і Фабріцієтто підняли крісло і внесли князя до кімнати; всі інші опустились на коліна. Кволим голосом дон Фабріціо промовив:

— Геть, геть!

Він хотів висповідатися. Коли вже щось робити, то робити як слід. Усі вийшли, і він уже зібрався було почати сповідь, як раптом відчув, що йому нема чого сказати: він добре пам’ятав кілька своїх гріхів, але тепер вони здалися йому такими нікчемними, що заради них не варто було турбувати такого поважного священика та ще й у такий жаркий день. Він не відчував себе невинним, але тепер йому здавалось гріховним усе його життя, а не якісь окремі вчинки, адже буває тільки один справжній гріх — первородний. Проте в нього залишалось замало часу, щоб розповісти про все своє життя. В його очах з’явився вираз занепокоєння, яке священик прийняв за каяття; у певному сенсі так воно й було. Він дістав розгрішення, а що підборіддя його було опущене на груди, отцю Бальзано довелось стати на коліна, щоб покласти йому в рот облатку. Потім були проказані слова, які з незапам’ятних часів розчищають умираючому шлях у кращий світ, і священик вийшов.

Крісло на балкон уже не виносили. Фабріцієтто й Танкред сіли поруч князя і взяли його за руки. Хлопець пильно вдивлявся йому в обличчя з природною цікавістю того, хто вперше спостерігає за агонією; але помирала не просто людина, а його дідусь. Танкред міцно стискав князеві руку і говорив, без упину говорив веселим голосом: він розповідав про свої плани, коментував політичні події; він уже був депутатом парламенту, його мали послати на чолі дипломатичної місії в Лісабон; він знав безліч цікавих секретів. Проте гугнявий голос і дотепні слова Танкреда пролітали над бурхливим потоком, яким виливалось з князя життя, навіть не торкаючись його поверхні. Дон Фабріціо був вдячний небожу за цю розмову і хотів міцно потиснути йому руку, але сили вже зовсім залишили його. Він був вдячний, але не слухав, що той казав. Він підводив підсумок свого життя, намагаючись відшукати в попелі згаяних років золоті зернинки щасливих хвилин: два тижні до одруження і шість опісля; півгодини, коли народився Паоло, коли він уперше відчув гордість від того, що дав новий пагін генеалогічному дереву роду Саліна (гордість була надмірною, тепер він розумів це, але радість — справжньою); кілька розмов з Джованні перед тим, як той утік із дому (точніше, кілька монологів, під час яких йому здавалося, що він відкрив у хлопця вдачу, схожу на його власну); численні години, проведені в обсерваторії, де через абстрактні обчислення він марно намагався збагнути незбагненне. Але чи можна було зарахувати ці години до активу його життя? Чи не були вони пасивним засмаком того блаженства, яке настає лише після смерті? А втім, тепер це не має вже ніякого значення, важливо лише те, що вони справді були.

Внизу на вулиці, під готелем, зупинився катеринщик і почав награвати жалісливу мелодію, марно сподіваючись зворушити чужоземців, яких у ту пору року в готелі не було. Він грав «Ти вже летиш до Бога»[153]. Дон Фабріціо з болем подумав, яким прокляттям для всієї багатостраждальної Італії є оця ось убога механічна музика. Танкред з притаманною йому інтуїцією вибіг на балкон, кинув монету і зробив знак, що досить. Зовні знову настала тиша. Гуркіт усередині посилився.

Танкред. Звичайно, до активу його життя належить і Танкред, його тонкий скептичний розум, чудове вміння маневрувати поміж життєвими труднощами, стримана, іронічна, але по-справжньому щира відданість. Небіж завжди приносив йому естетичне задоволення. Майже таке ж, як собаки: гладкий мопс Фіфі, запальний пудель Том, його улюбленець і друг, благородний і великодушний Свельто, чарівний пустун Бендіко, ніжний пойнтер Поп, який у цю мить, мабуть, шукає його в кущах та під лавками вілли Саліна і ніколи вже не знайде. Далі він згадав кількох коней, але це не викликало в нього ніяких емоцій. Йому також пригадались його приїзди до завжди незмінної Доннафуґати, відчуття традиції і вічності, виражене у камені й воді, мов замерзлий час. Веселе клацання курків під час полювання, влучні постріли у зайців та бекасів, кілька веселих жартів з Тумео, кілька хвилин каяття в монастирі посеред запахів плісняви і конфітюр. Невже це й усе? Ні, було дещо інше, але то були крихти золота, змішаного з землею: його вдоволення, коли він дотепно відповідав дурневі; радість, коли він у вроді та вдачі Кончетти вгледів справжні салінівські риси; приємна несподіванка, коли він одержав листа від Араґо[154], який бурхливо висловлював своє захоплення точністю його розрахунків руху комети Гекслі[155]. Чому б і ні? Захоплення публіки, коли йому привселюдно вручали золоту медаль у Сорбонні; гостре вдоволення, яке відчував од дотику до тонкого шовку краватки, від запаху дубленої шкіри, від вигляду кількох елегантних любострасних жінок, яких він зустрів на вулиці, — наприклад, тієї, яку помітив учора серед натовпу на Катанійському вокзалі в коричневому дорожньому костюмі та лайкових рукавичках. Здавалось, вона намагається розгледіти його виснажене обличчя, що манячіло за брудним вікном купе. А який галас зчиняла ця юрма… «Сендвічі!», «Кор’єре дель Ізола»[156]! Потім задуха в поїзді, нещадне сонце по приїзді в Палермо, нещирі обличчя, гуркіт водоспадів…