Читати книгу - "День падіння з висоти., Лія Серебро"

    Прокинулася на підлозі в туалеті, моя голова лежала в нього на колінах, а він ласкаво гладив її.

-Я лікар, їй стало погано, але вже краще! Допомога не потрібна, впораюся сам! - говорив він якомусь чоловікові, який, мабуть, зайшов до туалету, і молодій парі, що дивилася на мене співчутливо.

-Може викликати невідкладну допомогу? - запитала дівчина, виймаючи мобільний телефон із сумочки.

-Не варто! Це в неї часто! Тиск різко знизився, вона вже прийшла до тями! Так, люба? - звернувся він до мене, набрав води до рота й окропив мене нею. - Залиште нас, зараз їй стане краще!

      Він акуратно поклав мою голову на свій піджак на підлозі. Встав і зачинив двері за парою і чоловіком, який щиро переживав за мій стан.

-Слабка така... Я всього лише два рази тебе штовхнув злегка, а ти вирубилася!

   Він став наді мною й оцінювально розглядав мене. Я різко встала на ноги, і голова знову закрутилася. Сперлася об раковину і подивилася на себе в дзеркало. На обличчі немає слідів і синців, на шиї теж. Мокре волосся негарно прилипло до чола. Олександр підійшов ззаду і міцно обійняв мене, припечатавши до раковини.

-Ти зрозуміла за що отримала? - знову загрозливо запитав він.

-За що?

   Мене ніби заклинило цього вечора на одній цій фразі. Я настільки перебувала у фрустрації й не розумінні, що не могла зібрати до купи свої думки.

-Ти поїхала без мене... Не дочекалася...

-Я дзвонила, писала, ти не відповідав... - слабо апелювала я.

-Ти одягла не те, що я приготував для тебе...

     У відповідь я спробувала вирватися, але боляче вдарилася стегновою кісткою, що виступала, об раковину. Він сильніше притиснув мене до неї.

-Я не хотіла! Мені набридли ці бабські костюми!

-А ти хто? - отруйно прошепотів він мені на вухо. - Ти і є баба! І одягатися повинна не як повія!

-Ти за це мене побив? - млявим голосом запитала я, спостерігаючи за його відображенням у дзеркалі.

   Він уловив мій погляд і вчепився в нього у відображенні.

-І не тільки. Три косяки за вечір! Це вже перебір, люба! Тут ніяк без виховання не обійтися... - шипів він.

-Третій який? - уточнила я.

     Істерику не потрібно було влаштовувати. Не треба було показувати, що я налякана і здаюся. Треба не втрачати самовладання.

-Ти як поводилася з чоловіками сьогодні? - вкрадливо, але грізно запитав він.

-Пусти! Ти можеш убити мене! Ти не контролюєш себе! Ти з глузду з'їжджаєш! - благала я, не відводячи погляду від його холодних і жорстоких синіх очей.

-Ти ж кожного чоловіка запрошувала в ліжко до себе своєю поведінкою! Посміхалася, стріляла очима! Я прийшов раніше і спостерігав! Я бачив, як вони стікали слиною! І якби ти стояла ближче, один із них точно б ухопився за твій зад!

-У тебе нав'язлива манія! Ніхто подібного не допустив би!

-Мені не треба було показуватися так рано! Я б тоді побачив би все на власні очі! Ти не втрачаєш жодного шансу!

-Ти мариш! Схаменися! - знову благала я.

-Тільки не роби з себе жертву! - поморщився він. - Заплач ще! Ну ж бо! Влаштуй істерику! Ти сама в усьому винна і тобі ніхто вже не повірить! Для всіх тобі стало погано в туалеті! Так що, давай! Приводь себе до ладу! І виходь! Попрощаємося з усіма і поїдемо! Ти була сьогодні розумницею і багато про що домовилася для моєї клініки, якби не зіпсувала все своєю поведінкою!

      Він грубо відштовхнув мене від себе, поправляючи краватку і піднімаючи пом'ятий піджак із підлоги.

-Ти мені зіпсувала настрій, дякую! Я їхав сюди, і він був чудовим, а ти зіпсувала його... Я зміг купити новий мамограф для клініки сьогодні. Думав відзначимо це після банкету у вузькому сімейному колі. Готував сюрприз, а потім ти!!!   І ти ще кажеш мені херню, що я псую стосунки. Але ж ти сама все це робиш. Зіпсувала вечір. - він невдоволено прицмокнув губами, одягаючи на себе піджак. -Ти як жінка повинна відчувати, де що сказати, як зрозуміти чоловіка, як поводитися! Чесно кажучи, я не знаю де я беру всі ці сили, щоб перетравлювати все це.

      Він монотонно говорив свою маячню скривдженого Арлекіно, а мої думки були зовсім в іншому всесвіті.

   Треба вийти гідно з туалету, не подавши виду, що з десяток хвилин тому мене холоднокровно побили без слідів на тілі. Побив мій співмешканець. Навіть не чоловік. Побив не за що, а за вигадані в запаленій хронічно голові причини.

    Моє мислення на той момент ніби застрягло в лабіринті й за одне зациклилося й паралізувалося на одній думці. Вийти та не подати знаку! Гідно покинути цей захід, не розплакавшись, не зірвавшись, і не просячи допомоги в оточуючих врятувати мене від нього.

    Я губилася в здогадках, чи повториться це знову за сьогодні. Вийшла з туалету, сподівалася прослизнути непомітно і на таксі виїхати кудись, але тільки не в його будинок.

   Він чекав мене біля виходу терпляче і методично, взявши мене знову за лікоть підвів, виправдовуючись порожніми фразами до гостей заходу, і затягнув до себе в машину, коли ми вийшли з ресторанного комплексу.