Читати книгу - "Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева"

 Потім приїхала і поліція.  

 Коли я побачила поліцейських, у мене підкосилися ноги. Це могло означати, що все дуже навіть погано. Що, якщо Лі Со Джин не виживе?! Міна посадять.   

 Я з жахом згадала слова пані Хван.   

 Ні!  

 Вона... Це неправда.  Мін не забере нічиє життя. Со Джин живий. Він одужає. Це нещасний випадок. Мін штовхнув його не спеціально. Я ж знаю... Я знаю, що Мін не робив цього з умислом. Адже він просто... У нього в руках стільки сили.  

 Мін із мамою вийшли з кабінету директора в супроводі поліції і шкільного психолога. Я кинулася до Міна. Він, обійнявши мене, прошепотів, що все буде гаразд. Він був спокійний, немов нічого справді не сталося. На нього не надягали наручники, і я піднеслася духом. Мабуть, справді, все не так уже й погано. Мама Міна так само була, як і раніше, спокійна і незворушна.   

 Мін, його мама і психолог поїхали на машині мами Міна слідом за поліцейськими у відділення поліції. Мене психолог відправляв у клас. Але я, одягнувшись і забравши свій рюкзак, помчала до поліцейської дільниці.  

 Як я могла залишатися в школі, коли таке сталося?  

 Дісталася до відділку, коли поліцейські допитували Міна, оформляли якісь протоколи. Я боялася, що Джи Міна залишать у відділку поліції, що він проведе ніч за ґратами. Але його досить швидко відпустили.   

 Щойно я побачила Міна, кинулася йому на шию, не піклуючись про те, що будуть думати про це перехожі. Я взагалі нікого і нічого не помічала навколо. Пригорнулася до Міна, обхопивши його за шию, немов бажаючи вкрити від усіх неприємностей світу. Джи Мін хоч і здавався зовні спокійним, я відчувала, що він схвильований, як сильно переживає.  

- Ходімо, - промовив він дуже тихо, - ми відвеземо тебе додому. Холодно. Ти зовсім замерзла.  

- Що вони сказали? - запитала я, відпускаючи його.  

- Багато чого, - коротко відповів Мін. - Але нема про що турбуватися. Ходімо. Ми з мамою повинні ще заїхати в лікарню до Со Джина.  

 Звичайно ж, тепер Джи Мін і його мама повинні дізнатися, в якому стані Лі Со Джин і поговорити з його батьками, постаратися все залагодити.   

 Я хотіла поїхати з ними, але Мін був категорично проти. Він сказав, щоб я вдома чекала його дзвінка. 

 Мама Джи Міна вже чекала нас біля машини. Поки їхали, ми мовчали. Важко було про щось говорити. До того ж навряд чи було б правильним розпитувати Міна про що-небудь. Якщо він нічого не розповідав, значить, мені потрібно почекати.   

 Він зателефонував. Було вже пізно, але Мін прекрасно знав, що я чекаю його дзвінка.   

 Со Джин прийшов до тями, з батьками його все владнали. Так, принаймні, мені сказав Мін. Але наступного дня я дізналася, що все було не так вже й добре. У Со Джина важка черепно-мозкова травма, і він поки що перебуває в реанімації.   

 Мін не показував виду, але цей випадок занадто схвилював його. Джи Міну було дуже важко. Розуміла, що з ним відбувається, але мало чим могла допомогти. Я залишалася поруч і намагалася підтримати його. Перший час Мін мало розмовляв зі мною і, як мені здавалося, зовсім занепав духом. Але в школі він залишався колишнім собою, точніше таким, яким був до того, як ми зблизилися.   

 Міна ще більше стали побоюватися. Навіть Джун Гі і Джон Хон якось перші дні так обережно поводилися з ним. Але вони не відвернулися від Міна. Мабуть, вони, і справді, вважали себе його друзями.  

 Я відчувала загальний настрій. Ця подія вразила всю школу і розпалила жвавий інтерес і цікавість, викликала масу розмов. Багато хто вичікував, що буде далі. І тепер знову шепотілися про те, що Мін пов'язаний з бандитами і в нього кримінальне минуле. Майже всі вважали, що він навмисно побив Со Джина без особливої на те причини або той усе ж отримав за щось. Деякі говорили про те, що Мін володіє нелюдською силою, і навіть, що хтось все-таки бачив, що він просто відмахнувся від Со Джина.

 Я й сама замислювалася над тим, чому Мін такий сильний. Просто природа наділила його багатьма здібностями. Він завжди був дивним.   

- Тобі не страшно поруч зі мною? Невже ти нічого не відчуваєш? - запитав він одного разу.   

- Я відчуваю, що тобі дуже погано. Мине час, і все налагодиться. Лі Со Джин одужає. Розмови стихнуть.

- І наш шкільний психолог перестане ритися в моїх мізках, намагаючись знайти причину моєї поведінки, підозрюючи чи то психічний розлад, чи то депресію.  Часом я думаю, що мені не місце серед людей.   

- Дурниці! Не вигадуй.  

- Хіба нормально, що такий, як я, з'явився на світ? Чи є в цьому якийсь сенс?  

- Чон Джи Міне! Не смій про таке думати і вимовляти вголос! Поява будь-якої живої істоти має велике значення, і свій сенс. Навіть для крихітного створіння у Всесвіті є своя роль і місце в житті. Все взаємопов'язано. І кожен із нас для когось дуже важливий і дорогий, хтось потрібен нам, і ми комусь потрібні.   

 Мін глянув на мене.   

- Ти навіть не знаєш, про що говориш, - промовив він сумно.  

- Може, і не знаю. Але ти потрібен мені. Ти потрібен своїй матері. Ти найважливіша для неї, для нас обох, людина.