Читати книгу - "Танець недоумка"

там абсолютно порожньо. Але Ірма наполегливо вказувала своїм тонким пальчиком на щось у самому кінці… І я помітив. Щось темне. Я напружив зір. У тьмяному світлі чергових ламп я навіть не міг стверджувати, що це предмет. Може, просто тінь. Якби не Ірма, я б у житті не звернув уваги. Вже збирався сказати, що не бачу нічого страшного, аж тінь раптом поворухнулася. Жодних сумнівів, вона поворухнулася — якось дивно й незграбно! Я відразу поклав руку на пістолет. Пальці намацали руків’я. «Дякую чорному пилку», — промайнуло в голові. Тінь ворухнулася ще раз.

Ірма нахилилася до самого мого вуха, торкнувшись його вустами, і прошепотіла так тихо, як тільки змогла:

— Химера.

32

Тінь поворухнулася ще раз і змінила форму. Аж раптом рушила до нас. На мить мені здалося, що в напівтемному коридорі йде, припадаючи на передню лапу, величезний собака. Але щось було не так, щось невловне… Його хода була якась дивна. Занадто незграбна. Наче він переставляв лапи не в тому порядку… І я зрозумів. Упізнав у напівмороку ці дивні кособокі рухи.

Як і тоді, коли всі теж вирішили, що на білому полотні старої бетонки — звичайнісінький сільський пес, а я перший збагнув, що це не так.

— Горбошия, — я насилу вичавив із себе це забуте слово, бо жах уже залив мені горлянку густим желе, і всі сили йшли тільки на те, щоб дихати.

Цього не могло бути, бо таке в принципі неможливо. Але сумнівів уже не залишилося: тінь знову опинилася під лампою, за якихось десять метрів, і я чітко бачив кожну деталь. Знівечена горбом постать, скоцюрблена біля грудей ліва рука, непропорційно велика права… І величезна сокира з карбоновим топорищем, яку вона волочила за собою. А головне — очі. Тепер я бачив, як виблискують із-під чола її божевільні оченята.

Вона підняла й крутонула сокиру навколо кисті. Я мов заворожений дивився й не міг зрозуміти, чому цей рух такий фальшивий. Не так, як тоді, у дитинстві… Вона зробила це якось неприродно…

— Стріляй, — сказала Ірма, але її слова були як волання дітей, донесені вітром із глибини спогадів.

А стара обертала й обертала сокиру, стрімко наближаючись своєю дивною ходою.

Не боляче! Виявляється, це не боляче!

— Стріляй!!! — гаркнула Ірма. Її крик розтягнувся на цілий куплет безглуздих звуків, а я не міг відволікатися на звуки. Я намагався дихати, щоб не захлинутися клятим желе зі страху, що мене паралізував. І тільки невідривно дивився на те, як Горбошия вертить сокиру. Що не так у цьому русі? Щось же точно не так…

Загриміли постріли — так ніби я чув їх звідкись із-під води. Здається, Ірма випустила в бабу з десяток куль. Я бачив, як вони, пройшовши крізь скособочене тіло, залишили за її спиною цілу хмару з крихітних крапель крові й ошмаття одягу. Але це ні на йоту не сповільнило її ходи.

Не боляче… Виявляється, це не боляче…

Вона була за два кроки, коли Ірма, схопивши мене за волосся, рвонула щосили убік. Біль обдав гарячою хвилею, й одразу час набув колишньої швидкості, а на мене хлинули навколишні звуки. І головним був вереск пораненої тварюки, схожий на виття циркулярної пилки.

Ми обоє впали на підлогу. Бабина сокира, зробивши рівний розріз на спинці дивана, знову зметнулася, готова рубати. Оглушливо брязнув над моїм вухом Ірмин індукційник. Скорчена ліва рука Горбошиї втратила кілька пальців. Ірма знову натиснула на спусковий гачок, але пістолет ображено завив холостим розрядом — магазин спорожнів.

Тоді Горбошия стрибнула. Людина не здатна на таке, навіть якщо обдовбалася чорним пилком і вийшла на двобій у клітці. Так пацюк відскакує від мишоловки, випереджаючи навіть зведену пружину. Але стрибок Горбошиї був не втечею, а атакою. Отямившись, я підняв пістолет. Здійнявшись майже до стелі, баба випередила мене на добру чверть секунди, і мій єдиний постріл усього лише розбив одну з ламп.

Тоді Ірма щосили пхнула мене в плече двома ногами. Загартовані місяцями вживання пилку, її м’язи були мов залізні: я, наче кегля, відлетів до стіни. Сокира Горбошиї із жалібним скреготом вибила з долівки шматок покриття саме на тому місці, де був я. Ірма підхопилася й навідліг ударила тварюку руків’ям пістолета, а потім схопилася за бабину сокиру, намагаючись її відібрати. Але та вчепилася мертвою хваткою. Тоді Ірма різко крутнулася на місці, як метальник ядра, відкинувши Горбошию на добрячі шість метрів. Дивно, але вона так і не випустила своєї зброї — навіть коли з гуркотом пробила пластикову перегородку й перекинула стіл.

Ірма підлетіла до мене, так ніби збиралася закінчити розпочате Горбошиєю.

— Підведися!!! — гаркнула вона і, не чекаючи, поки я це зроблю, схопила мене за петельки й ривком поставила на ноги. — Це просто химера! Не та, кого ти в ній упізнав! Просто химера! Повтори!

— Просто химера… — невпевнено повторив я, з осторогою косячись туди, де з-під уламків пластику вилазила горбата баба.

— Тільки ти можеш убити свою химеру! — Ірма сильно струснула мене. — Ці тварини майже безсмертні, але свою химеру можна вбити! Повтори!!!

— Свою химеру можна вбити… — покірно вимовив я, але сенс цих слів досі залишався десь там, за межами цього всесвіту.

Хруснули уламки скла і пластику — це Горбошия вскочила на перекинутий стіл, зігнувши коліна, підібралась, як кішка перед стрибком, і на мить завмерла. Потім зі свистом обернула сокиру навколо кисті, і знову в мені ворухнулася думка, що в цьому русі є якась невловна фальш.

Це просто химера. Не та, кого ти в ній упізнав.

І тут я зрозумів — вона вертіла сокиру разом із рукою! Обертала кисть не так, як люди, а наче на шарнірі: повертала навколо суглоба, намертво затиснувши топорище в кулаку!

— Химера, — повторив я, але цього разу слова набули сенсу. — Ніяка ти не Горбошия!

Видавши високе «і-і-их», баба кинулася вперед у тому ж таки стрімкому щурячому стрибку. Але тепер усе було інакше. Я більше не був пакетом желатину, що вмирав із жаху. Я був солдатом зі зброєю в руках.

Свою химеру можна вбити.

Два постріли точно в груди — і тварюка мішком урізалася в стіну.

Я ледве встиг відступити. Коли вона з гуркотом впала на підлогу, я вистрілив у неї ще двічі, але, схоже, особливої необхідності в тому не було.

— Швидко вчишся… — Ірма важко ляснула мене по плечу, і я не міг сказати, чого було більше в її голосі — радості чи сарказму.

Баба лежала долі, згорблена й скособочена, як за життя, в калюжі цілком звичайної червоної крові. Ми з Ірмою стояли й дивилися.

— Я, здається, казала тобі не спати, — з докором зауважила Ірма.

— Не знаю, як це вийшло… Провалився лише на хвилину…

— Хвилини досить. Їхнє єдине слабке місце — вони вразливі для того, чий кошмар копіюють. Наш страх для них — як комп’ютерна програма. І якщо вона перетворилася на жах із твого дитинства, а ти знайшов у собі сили пальнути в неї, грибниці потрібна інша програма. А цю химеру вона викидає, як мотлох, — дає померти. Розумієш?

— Правду кажучи, ні.

— Ось… — Ірма взяла бабу за передпліччя правої руки, що й досі стискала сокиру. — Бачиш?

На шкірі були якісь сині плями. Чи не плями… Вони проступали буквально на очах, розпливаючись вигадливим візерунком.

— Що це?

Замість відповіді Ірма взяла Горбошию