Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"

Підбігши до машини, відчинила дверцята і почала доповідати:

— Товаришу генерал, за вашим наказом...

Почула:

— Відставити...

Витягнулася по стійці "струнко". Генерал навіть не повернувся до мене, а крізь скло машини дивиться на дорогу. Нервує і часто поглядає на годинник. Я стою. Він звертається до свого ординарця:

— Де ж той командир саперів?

Я знову спробувала доповісти:

— Товаришу генерал...

Він нарешті повернувся до мене і з досадою:

— На біса ти мені потрібна!

Я все зрозуміла і мало не розреготалася. Тоді його ординарець першим здогадався:

— Товаришу генерал, а може, вона і є командиром саперів?

Генерал втупився в мене:

— Ти хто?

— Командир саперного взводу, товаришу генерал.

— Ти — командир взводу? — обурився він.

— Так, товаришу генерал!

— Це твої сапери працюють?

— Так точно, товаришу генерал!

— Завела: генерал, генерал...

Виліз із машини, пройшов кілька кроків вперед, потім повернувся до мене. Постояв, зміряв очима. І до свого ординарця:

— Бачив?

А в мене спитав:

— Скільки ж тобі років, лейтенанте?

— Двадцять, товаришу генерал.

— Звідки родом?

— Сибірячка.

Він ще довго розпитував мене, запропонував перейти до їхньої танкової частини. Обурювався, що я була в такому затрапезному вигляді: він би не допустив цього. Їм сапери конче потрібні. Потім відвів мене вбік і показав на лісок:

— Он там стоять мої коробочки. Я хочу пропустити їх цією залізницею. Рейки і шпали зняті, але дорога може бути замінованою. Допоможи танкістам, перевір дорогу. Тут зручніше і ближче рухатися до передової. Знаєш, що зветься раптовим ударом?

— Знаю, товаришу генерал.

— Ну, бувай здорова, лейтенанте. Неодмінно доживи до перемоги, вона вже близько. Розумієш!

Залізниця справді була замінована. Ми перевірили.

Усім хотілося дожити до перемоги...

У жовтні сорок четвертого наш батальйон у складі двісті десятого окремого загону розмінування разом із військами Четвертого українського фронту вступив на територію Чехословаччини. Усюди нас радісно зустрічали. Кидали квіти, фрукти, пачки сигарет... Розстилали на мостових килими... Те, що дівчина командує взводом чоловіків та ще сама сапер-мінер, стало сенсацією. Я була пострижена під хлопчика, ходила в штанях і кітелі, повадки з’явилися чоловічі, словом, була схожою на підлітка. Іноді в’їжджала до села на коні верхи, тут уже дуже важко було визначити, що за вершник, але жінки чуттям вгадували і придивлялися до мене. Жіноча інтуїція... Було смішно... Здорово! Я приходила на квартиру, де мала пристати, і тут господарі дізнавалися, що їх постоялець офіцер, але не чоловік. З подиву багато хто стояв, розтуливши рота... Німе кіно! Але мені це... М-м-м... Мені це навіть подобалося. Подобалося дивувати в такий спосіб. Те саме було в Польщі. Пам’ятаю, в одному селі старенька погладила мене по голові. Я здогадалася: "Цо пані роги на мнє шука?" Вона зніяковіла і сказала, мовляв, ні, просто хотіла пожаліти мене, "таку млоду панєнку".

А міни — на кожному кроці. Мін було багато. Якось зайшли до будинку, хтось першим побачив хромові чоботи, що стояли біля шафи. Уже простягнув руку, щоб узяти їх. Я крикнула: "Не чіпати!" Коли підійшла й почала розглядати, то з’ясувалося, що вони заміновані. Траплялися заміновані крісла, комоди, серванти, ляльки, люстри... Селяни просили розмінувати грядки з помідорами, картоплею, капустою. Щоб спробувати вареників, взводу довелося в одному селі розміновувати поле з пшеницею і навіть ціп, щоб обмолотити снопи...

Так ось... Пройшла Чехословаччину, Польщу, Угорщину, Румунію, Німеччину... А вражень у пам’яті залишилося мало, здебільшого згадується лише зорове фотографування рельєфу місцевості. Валуни... Висока трава... Чи то справді вона була висока, чи то нам так здавалося, бо нею неймовірно важко було пробиратися і працювати щупами й міношукачами. Трава стара... Лопухи вищі від кущів... Пригадується ще безліч струмочків та ярів. Лісові хащі, суцільні дротяні загородження з підгнилими кілками, зарослі мінні поля. Занедбані квіткові клумби. Там завжди ховалися міни, німці любили клумби. Якось на сусідньому полі копали лопатою картоплю, а ми поряд викопували міни...

У Румунії в місті Деж я квартирувала в молодої румунки, яка добре розмовляла російською. Виявилося, що її бабуся росіянка. У жінки було троє дітей. Чоловік загинув на фронті, причому в румунській добровольчій дивізії. Але вона любила сміятися, веселитися. Одного разу й мене запросила піти з нею на танці. Запропонувала своє вбрання. Спокуса була велика. Я наділа штани, гімнастерку, хромові чоботи, а поверх усього — румунський національний костюм: довгу вишиту полотняну сорочку і вовняну картату вузьку спідницю, а в талії перехопила її чорним паском. На голову накинула кольорову хустку з великими китицями. А якщо додати, що, поки повзала по горах, за літо я від засмаги почорніла, лише на скронях стирчали білі вихори, та полупився ніс, то вже мене не відрізнити від справжньої румунки. Румунської дівчини.

Клубу в них не було, збиралася молодь у чиємусь будинку. Коли ми прийшли, вже грала музика, танцювали. Я побачила майже всіх офіцерів свого батальйону. Спочатку боялася, що мене впізнають і викриють, тому відсиджувалася осторонь, не привертаючи до себе уваги, навіть трохи прикриваючись хусткою. Хоча б подивитися на все... Ну, подивлюся здалеку...

Але після того, як мене запросив кілька разів на танець один із наших офіцерів і не впізнав із нафарбованими губами й підведеними бровами, мені стало смішно й весело. Я веселилася від душі... Мені подобалося, коли казали, що я гарна. Чула компліменти... Танцювала й танцювала...

Скінчилася війна, а ми ще цілий рік розміновували поля, озера, річки. У війну все скидали у воду, головне було — пройти, встигнути вчасно до цілі. А тепер треба було думати про інше... Про життя... Для саперів війна скінчилася через кілька років після війни, вони воювали довше за всіх. А як це — чекати вибуху після Перемоги? Чекати цієї миті... Ні-ні! Смерть після Перемоги — найстрашніша смерть. Двічі смерть.

Так от... У подарунок до Нового сорок шостого року мені видали десять метрів червоного сатину. Я пожартувала: "Ну, навіщо він мені? Хіба після демобілізації пошию собі червону сукню. Сукню Перемоги". Як у воду дивилася... Невдовзі прийшов наказ про мою демобілізацію... Як було заведено, мені влаштували в нашому батальйоні врочисті проводи. На вечорі офіцери подарували велику, тонкого плетіння синю хустку. Ту хустку я мала викупити піснею про синю хустинку. І я їм весь вечір співала.

А в поїзді в мене піднялася температура. Набрякло обличчя, рот не могла розтулити. Росли зуби мудрості... Я