Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"

Апполіна Никонівна Ліцкевич-Байрак,

молодший лейтенант,

командир саперно-мінерного взводу

«ЛИШЕ ОДИН РАЗ ПОГЛЯНУТИ...»

А тепер буде розповідь про кохання...

Любов — єдина особиста подія на війні. Усе інше спільне — навіть смерть.

Що стало для мене несподіванкою? Те, що про любов вони говорили менш відверто, ніж про смерть. Завжди щось недоговорювали, ніби захищалися, щоразу зупиняючись перед якоюсь межею. Пильно її охороняли. Між ними існувала таємна згода — далі не можна. Завіса опускалася. Від чого захищалися — зрозуміло, від повоєнних образ і наклепів. Ох їм і дісталося! Після війни в них була ще одна війна, не менш страшна, ніж та, з якої вони повернулися. Якщо хтось наважувався бути щирим до кінця, вихоплювалося відчайдушне зізнання, то з неодмінним проханням наостанку: «Прізвище моє змініть» або: «У ті наші часи про це не заведено було говорити вголос... непристойно...» Я чула більше про романтичне і трагічне.

Звісно, це не все життя і не вся правда. Але це їхня правда. Як прямо зізнався один із письменників військового покоління: «Хай буде проклята війна — наш зоряний час!» Це — пароль, спільний епіграф до їхнього життя.

А все ж таки: яка вона, любов, там? Побіля смерті...

Про бісову бабу і травневі троянди

«Війна забрала в мене мою любов... Мою єдину любов... Бомблять місто, прибігла до мене сестра Ніна, прощаємося.

Уже гадали — не побачимося. Вона мені каже: "Я піду в сандружинниці, тільки де мені їх знайти". І ось я пам’ятаю: дивлюся на неї, а це було літо, на ній легка сукня, і я бачу в неї на лівому плечі, тут, біля шиї, родима пляма. Це моя рідна сестра, а я вперше її побачила. Дивлюся й думаю: "Я тебе всюди впізнаю".

І таке гостре почуття... Така любов... Серце рветься...

З Мінська всі йшли. Дороги обстрілювали, йшли лісом. Десь дівчинка кричить: "Мамо, війна". Наша частина відступає. Йдемо просторим широким полем, колоситься жито, а біля дороги низька селянська хата. Уже Смоленщина... Біля дороги стоїть жінка, здавалося, що ця жінка вища від своєї хатки, була вона одягнена у все лляне, вишите національним російським візерунком. Вона схрестила руки на грудях і низько кланялася, солдати йшли, а вона їм кланялася і казала: "Нехай вас Господь додому верне". І ви знаєте, кожному вона кланялася і так примовляла. У всіх на очах сльози бриніли...

Я її протягом всієї війни пам’ятала... І вже інше, це було в Німеччині, коли ми німців назад гнали. Якесь селище... Сиділи надворі дві німкені у своїх чепчиках і пили каву. Ніби й не було ніякої війни... І я подумала: "Боже мій, у нас руїни, у нас люди в землі живуть, у нас їдять траву, а ви сидите і п’єте каву". Ідуть поряд наші машини, наші солдати їдуть... Вони п’ють каву...

А потім я їхала по нашій землі... І що я бачила? Замість села залишилася єдина піч. Сидить старий, а позад нього стоять троє онуків, вочевидь, втратив і сина, й невістку. Стара збирає головешки затопити піч. Повісила кожух — значить, з лісу прийшли. І в цій печі нічого не вариться.

І таке гостре почуття... Така любов...

...Наш ешелон зупинився. Не пам’ятаю, що там сталося — чи то ремонт дороги, чи то міняли паровоз. Сидимо ми з однією медсестрою, а поряд двоє наших солдатів готують кашу. І звідкілясь підходять до нас двоє полонених німців, стали просити їсти. А в нас був хліб. Ми взяли буханку хліба, розділили і дали їм. Ті солдати, які кашу готували, чую, теревенять:

— Поглянь, скільки лікарі дали хліба нашому ворогові! — І далі щось у такому дусі, мовляв, хіба вони знають справжню війну, сиділи по госпіталях, звідки їм...

Невдовзі інші полонені підійшли вже до тих солдатів, які варять кашу. І той солдат, який нам нещодавно кидав докори на нашу адресу, каже одному з німців:

— Що — жерти захотів?

А той стоїть... Чекає. Інший наш солдат передає буханець хліба своєму товаришеві:

— Гаразд, відріж йому.

Той відрізав по шматку хліба. Німці взяли хліб і стоять — бачать, що каша вариться.

— Ну, гаразд, — каже один солдат, — дай їм каші.

— Та вона ще не готова.

Ви чули?

І німці, ніби теж розуміють нашу мову, стоять. Чекають. Солдати засмачили кашу салом і дали їм у жерстянці з-під консервів.

Ось вам душа російського солдата. Вони засуджували нас, а самі дали хліба, та ще каші, і тільки тоді, коли затовкли салом. Ось що я пам’ятаю...

І таке гостре почуття... Таке сильне...

Війна давно скінчилася... Я лагодилася на курорт... Якраз це була Карибська криза. Знову у світі неспокійно стало. Усе захиталося. Укладаю валізу, сукні взяла, кофтинки склала. Ну, здається, нічого не забула? Виймаю сумочку з документами і беру звідти свій військовий квиток. Міркую: "Щось станеться, я там відразу піду до військкомату".

Уже я на морі, відпочиваю — і візьми розкажи комусь за столиком в їдальні, що їхала сюди і взяла військовий квиток. Я так сказала, без жодної думки або бажання похизуватися. А один чоловік за нашим столиком аж розхвилювався:

— Ні, це лише російська жінка, їдучи на курорт, може взяти із собою військовий квиток і думати, що як щось таке закрутиться, то вона відразу піде до військкомату.

Я пам’ятаю його захват. Його захоплення. Так на мене мій чоловік дивився. Цим поглядом...

Вибачте за довгий вступ... Я не вмію говорити почергово. Думка завжди у мене скаче, почуття рвуться...

Ми разом із чоловіком пішли на фронт. Удвох.

Я багато чого забула. Хоча згадую щодня...

Скінчився бій... Не вірилося, що така тиша. Він гладив траву руками, трава м’яка... І дивився на мене. Дивився... Такими очима...

Вони пішли групою в розвідку. Чекали їх два дні... Я не спала два дні... Задрімала. Прокидаюся через те, що він сидить поруч і дивиться на мене. "Лягай спати". — "Шкода спати".

І таке гостре почуття... Така любов... Серце рветься...

Я