Читати книгу - "Фаустина, Сергій Фішер"

Єва бігла через ліс, відчуваючи, як дощ змиває кров з її рук і обличчя. Плече пульсувало болем, але вона не зупинялася. Позаду залишався будинок, повний трупів. Попереду — невідомість.

Вона не знала, куди йде. Просто якомога далі від будинку, від тіл, від доказів своїх нових злочинів. Хоча яке це мало значення? Її все одно підозрювали в кількох вбивствах. Тепер додасться ще чотири.

Лісова дорога під її ногами перетворилася на багнисту стежку. Дощ все ще лив, перетворюючи ґрунт на слизьке місиво. Єва кілька разів падала, але продовжувала йти. Вона повинна була знайти безпечне місце. Хоча б на кілька днів. Хоча б на кілька годин.

Після, здавалося, безкінечного блукання лісом, вона побачила вогні — маленьке село, загублене серед дерев. Кілька будинків, ферма, крамниця. Може, там вона зможе знайти допомогу? Або хоча б сховатися від дощу?

Але як тільки ця думка прийшла їй в голову, Єва зрозуміла, наскільки вона наївна. Хто допоможе їй? Вона — втікачка, підозрювана у кількох вбивствах. Її обличчя напевно показують по всіх каналах. Якщо вона увійде в це село, її впізнають і викличуть поліцію.

Та все ж їй потрібне було хоч якесь укриття. Її плече кровоточило, вона змокла до нитки, і холод поступово проникав у кожну клітину її тіла.

Вона обійшла село по краю, тримаючись у тіні дерев. Нарешті побачила те, що шукала — старий сарай, трохи відокремлений від інших будівель. Можливо, там вона зможе перечекати дощ. Можливо, навіть знайде щось, чим можна перев'язати рану.

Єва обережно наблизилася до сараю, озираючись, щоб переконатися, що ніхто не бачить. Двері були не замкнені, просто притулені. Вона відчинила їх і швидко прослизнула всередину.

В сараї було темно і пахло сіном і тваринами, хоча зараз тут, здається, нікого не було. Єва знайшла купу сіна в кутку і знесилено впала на неї.

Її плече боліло все сильніше. Вона обережно зняла куртку, потім светр, залишившись у майці. Рана виглядала погано — куля, здається, пройшла наскрізь, але залишила рвану рану, яка досі кровоточила.

Єва огляділася, намагаючись знайти щось, що могло б послужити як бинт. В іншому кутку сараю вона помітила стару шафу і кілька ящиків. Можливо, там є щось корисне?

Вона підвелася, хитаючись від слабкості, і підійшла до шафи. Всередині виявилися старі інструменти, якісь ганчірки, мотузки. Єва взяла найчистіші ганчірки і повернулася до свого сіна.

Використовуючи воду з пляшки, яку взяла в будинку перед втечею, вона промила рану, потім перев'язала її ганчіркою. Це було не найкраще рішення, але кращого у неї не було.

Закінчивши з пораненням, Єва знову огляділася. Сарай здавався надійним укриттям — принаймні, на ніч. Завтра вона вирішить, що робити далі.

Але щойно ця думка прийшла їй в голову, як двері сараю відчинилися. Єва інстинктивно сховалася за купою сіна, затамувавши подих.

До сараю увійшов чоловік — літній фермер з ліхтарем у руці. Він освітив приміщення, і Єва зрозуміла, що її схованка не така вже й надійна. Якщо він пройде трохи далі, він побачить її.

— Хто тут? — запитав фермер. — Я бачив, як хтось зайшов. Показуйся!

Єва не рухалася, не дихала. Можливо, він подумає, що йому здалося?

Але фермер не пішов. Він просувався глибше в сарай, освітлюючи кожен куток. І коли промінь його ліхтаря впав на купу сіна, за якою ховалася Єва, вона зрозуміла, що її знайдено.

— Господи Ісусе, — прошепотів фермер, побачивши її — бліду, закривавлену, з диким поглядом. — Ти... ти ж та дівчина з новин. Вбивця.

Єва повільно підвелася, відчуваючи, як тремтять ноги.

— Будь ласка, — сказала вона тихо. — Я нікому не зроблю боляче. Мені просто потрібно переночувати. До ранку. А потім я піду.

Фермер відступив на крок, піднімаючи ліхтар вище.

— Я... я маю викликати поліцію, — сказав він, хоча в його голосі чулася невпевненість. — Ти небезпечна. Ти вбила багатьох людей.

— Я захищалася, — відповіла Єва, хоча розуміла, наскільки порожньо це звучить. — Мені нема куди йти. Просто... дайте мені одну ніч. Будь ласка.

Фермер дивився на неї довгим поглядом, потім його очі опустилися до її пораненого плеча.

— Ти поранена, — сказав він. — Тобі потрібна медична допомога.

— Все нормально, — швидко відповіла Єва. — Просто подряпина.

Фермер вагався, очевидно, розривався між страхом і жалем. Нарешті щось вирішивши, він зітхнув.

— Ходи за мною, — сказав він. — Я не можу залишити тебе тут стікати кров'ю.

Він повернувся до виходу, і Єва, після миті вагань, пішла за ним. Вона знала, що це може бути пастка — можливо, він веде її до свого будинку, щоб викликати поліцію. Але їй не було куди йти. І вона справді потребувала допомоги.

Вони пройшли через мокрий двір до маленького фермерського будинку. Фермер відчинив двері і жестом запросив Єву всередину. В будинку було темно, лише на кухні горіло тьмяне світло.

— Моя дружина померла п'ять років тому, — сказав фермер, ніби пояснюючи порожнечу дому. — Діти всі в місті. Я тут сам.