Читати книгу - "Фаустина, Сергій Фішер"

Він вказав на стілець біля кухонного столу.

— Сідай. Я пошукаю аптечку.

Єва обережно сіла, не знаючи, чого очікувати. Частина її була вдячна за несподівану доброту, інша частина — насторожена.

Фермер повернувся з аптечкою, поклав її на стіл.

— Дай подивлюся на твоє плече, — сказав він.

Єва повагалася, потім зняла імпровізовану пов'язку. Фермер присвиснув, побачивши рану.

— Тобі потрібен лікар, — сказав він. — Але я зроблю, що зможу.

Він дістав з аптечки антисептик, чисті бинти, знеболююче. Потім обережно промив рану, наклав стерильну пов'язку, дав Єві таблетки від болю. Все це він робив мовчки, зосереджено.

— Дякую, — тихо сказала Єва, коли він закінчив. — Чому ви допомагаєте мені?

Фермер відвів погляд, збираючи залишки бинтів і ватні тампони.

— Не знаю, — відповів він чесно. — Може, тому, що ти нагадуєш мені мою доньку. Може, тому, що я не вірю всьому, що говорять по телевізору. Може, просто тому, що ти поранена.

Він поставив перед нею тарілку з супом, який розігрів, поки обробляв її рану, і шматок хліба.

— Їж. Тобі потрібні сили.

Єва взяла ложку, відчуваючи, як сльози підступають до очей. Цей простий акт доброти від незнайомця зачепив щось глибоко всередині неї. Щось, що вона вважала давно втраченим.

— Мене звати Петро, — сказав фермер, сідаючи навпроти неї. — А ти Єва, так? Про тебе багато говорять по телевізору.

Єва кивнула, не відриваючись від супу. Вона не їла майже добу, і тільки зараз зрозуміла, наскільки голодна.

— Вони кажуть, що ти вбила багатьох людей, — продовжив Петро. — Це правда?

Єва повільно підняла погляд.

— Так, — відповіла вона тихо. — Але не всіх, в кому мене звинувачують.

— Чому? — просто запитав він. — Чому ти це робила?

Єва дивилася на нього, не знаючи, як відповісти. Як пояснити угоду з дияволом? Як пояснити, що її душа вже не належить їй, що через вісімнадцять днів Олексій прийде за нею?

— Це довга історія, — нарешті сказала вона. — І дуже дивна.

— У мене є час, — Петро знизав плечима. — А до ранку ще далеко.

І Єва почала розповідати. Не все — вона опустила надприродну частину, перетворивши Олексія на простого людського маніпулятора. Але вона розповіла про свою спробу самогубства, про появу "дивного чоловіка", який дав їй гроші і можливості, про її помсту тим, хто зробив їй боляче.

Петро слухав, не перебиваючи, його обличчя залишалося нейтральним, не виказуючи ні осуду, ні жаху.

Коли Єва закінчила, вони сиділи в тиші. За вікном все ще йшов дощ, і його шум був єдиним звуком у кімнаті.

— Ти могла б зупинитися, — нарешті сказав Петро. — Після першого вбивства. Але ти продовжила.

— Так, — погодилася Єва. — Я могла зупинитися. Але не зробила цього.

— Чому?

— Бо це... приносило задоволення, — вона відповіла чесно, вперше зізнаючись у цьому вголос. — Бачити, як страждають ті, хто заслуговує на страждання. Відчувати владу над тими, хто колись мав владу над тобою.

Петро кивнув, ніби очікував такої відповіді.

— А ті, останні? — запитав він. — Люди в лісовому будинку? Вони теж заслуговували?

Єва відвела погляд, відчуваючи, як сором накриває її.

— Ні, — відповіла вона тихо. — Вони просто хотіли помстися за свого друга. За свого сина. Якого, як вони думали, вбила я.

— Але ти не вбивала його?

— Ні. Це був... це був інший.

Петро дивився на неї довгим, вивчаючим поглядом.

— Я не можу судити тебе, Єво, — сказав він нарешті. — Я не знаю, що б я зробив на твоєму місці. Але я знаю одне: доки ми живі, у нас є шанс зробити правильний вибір. Навіть якщо ми зробили багато неправильних раніше.

Єва гірко усміхнулася.

— Для мене вже занадто пізно, — сказала вона. — Моя... доля вже вирішена.

— Ніколи не пізно, — заперечив Петро. — Доки є життя, є і вибір.

Він підвівся, прибрав посуд.

— Тобі потрібно відпочити. В кінці коридору є вільна кімната — раніше там жила моя донька. Можеш переночувати там.

Єва подякувала і пішла до вказаної кімнати. Це була проста спальня з ліжком, шафою і столиком. На стінах — вицвілі фотографії якоїсь дівчини, очевидно, доньки Петра.

Вона лягла на ліжко, відчуваючи, як втома нарешті бере своє. Плече все ще боліло, але вже не так сильно. І вперше за довгий час вона відчувала щось схоже на... спокій? Не зовсім, але близько до того.

Але щойно вона закрила очі, як відчула знайому присутність. Олексій. Він стояв біля ліжка, дивлячись на неї з тією ж напівпосмішкою.

— Знайшла притулок у доброго самаритянина? — запитав він. — Зворушливо.