Читати книгу - "Фаустина, Сергій Фішер"

— Залиш мене, — втомлено сказала Єва. — Хоча б на цю ніч.

— Не можу, — Олексій сів на край ліжка. — В нас мало часу, Єво. Вісімнадцять днів. І ти повинна знати дещо.

— Що?

— Поліція знайшла тіла в лісовому будинку, — сказав він. — І вони знають, що ти була там. Завтра вони почнуть обшукувати цей район. Включно з цим селом.

Єва відчула, як холодок пробігає по спині.

— Звідки ти знаєш?

— Я знаю багато речей, — ухильно відповів Олексій. — І ось що я тобі скажу: цей фермер, Петро. Він не такий добрий, яким здається.

— Що ти маєш на увазі?

— Після того, як ти заснула, він телефонував, — Олексій нахилився ближче. — Вгадай кому?

Єва напружилася.

— Поліції?

— Бінго, — Олексій клацнув пальцями. — Він викликав поліцію. Сказав, що у нього вдома — небезпечна втікачка, підозрювана у багатьох вбивствах. Вони будуть тут на світанку.

Єва відчула, як паніка охоплює її. Знову зрада. Знову вона в пастці.

— Я маю йти, — сказала вона, підводячись. — Негайно.

— І куди ти підеш? — запитав Олексій. — В такий дощ, з пораненим плечем? Ти не пройдеш і кілометра.

— То що ти пропонуєш? — майже крикнула Єва. — Чекати, поки приїде поліція і заарештує мене?

Олексій дивився на неї тим самим поглядом — оцінюючим, вивчаючим, наче він проводив якийсь експеримент.

— Я нічого не пропоную, Єво, — сказав він м'яко. — Я просто спостерігаю. Вибір, як завжди, за тобою.

І в цю мить Єва зрозуміла, чого він хоче. Він хоче, щоб вона вбила Петра. Щоб усунула свідка, щоб знову втекла, щоб продовжувала цей цикл насильства до самого кінця.

Але цього разу вона не піддасться. Цього разу вона зробить інший вибір.

— Ні, — твердо сказала вона. — Я не вб'ю його. Навіть якщо він зрадив мене. Навіть якщо це означає, що мене заарештують.

— Благородно, — Олексій здавався майже розчарованим. — Але нереалістично. Ми обоє знаємо, що коли прийде час, ти зробиш те, що повинна.

З цими словами він зник, залишивши Єву саму з її думками і страхами.

Вона сиділа на ліжку, намагаючись зрозуміти, що робити. Якщо Олексій казав правду, і Петро справді викликав поліцію, то через кілька годин її заарештують. Повернуть до СІЗО. А потім — суд, вирок, в'язниця.

Але навіть якщо так — хіба не краще провести останні дні життя без нових жертв на совісті? Хіба не краще зупинитися зараз, поки ще не зовсім пізно?

Єва підвелася, підійшла до вікна. Дощ нарешті припинився, і на горизонті з'явилася перша сіра смуга світанку. Їй потрібно було прийняти рішення. Зараз.

Вона тихо вийшла з кімнати, прокралася коридором. В будинку було тихо, тільки годинник цокав на стіні. Петро, мабуть, спав у своїй кімнаті.

Єва підійшла до вхідних дверей. Вона могла просто піти, спробувати знову втекти. Але куди? І навіщо? Щоб знову когось вбити? Щоб продовжувати цей цикл насильства до самого кінця?

Ні. Досить. Вона зупиниться тут і зараз.

Єва повернулася, пішла до кімнати Петра. Двері були прочинені, і вона побачила його — він спав, похропуючи. На тумбочці біля ліжка лежав телефон. Телефон, з якого він, можливо, викликав поліцію.

Вона підійшла ближче, обережно взяла телефон, перевірила останні дзвінки. І дійсно — там був номер місцевого відділку поліції. Петро справді викликав їх.

Єва відчула, як щось всередині неї ламається. Не гнів, не образа, а щось інше — розуміння, прийняття. Петро зробив те, що вважав правильним. Він допоміг їй, вилікував її рану, нагодував. Але він не міг просто відпустити її — не з тими злочинами, які вона вчинила.

Вона повернула телефон на місце і тихо вийшла з кімнати. Повернулася до своєї кімнати, сіла на ліжко, чекаючи.

Через годину вона почула звук автомобілів, що наближалися до будинку. Поліція приїхала.

Петро прокинувся, вийшов зустрічати їх. Єва чула їхні голоси, хоча не могла розібрати слів. Потім кроки в коридорі, наближаючись до її кімнати.

Двері відчинилися, і на порозі постав Петро, а за ним — кілька поліцейських.

— Вона тут, — сказав він, не дивлячись на Єву. — Я дав їй притулок, нагодував, вилікував її рану. Але я не міг просто відпустити її.

— Єва Мельник, — один з поліцейських вийшов наперед. — Ви заарештовані за підозрою у вбивстві. У вас є право зберігати мовчання...

Він продовжував читати їй права, а другий поліцейський підійшов, щоб одягнути наручники. Єва не опиралася. Вона просто дивилася на Петра, і в її погляді не було ненависті, тільки розуміння.

— Я зробив те, що повинен був, — тихо сказав він, ніби виправдовуючись. — Але я не брехав, коли сказав, що доки ми живі, у нас є шанс зробити правильний вибір.

Єва кивнула.

— Я знаю, — відповіла вона. — І я зробила свій.