Читати книгу - "Проти моєї волі , Верона Дарк"

Минали дні, мов тягучі краплі дощу — важкі, мовчазні, болючі. Лоліта жила на автопілоті. Її очі втратили блиск, а посмішка давно вже стала маскою. Адам — такий далекий, і водночас такий близький у її думках. Їхнє мовчання було не просто відстанню, а стіною зі скла, через яку було видно біль, але доторкнутися — неможливо.

Артем помічав. Він був ще маленьким, але його серце чуло маму. Він обіймав її, цілував у щоку і тихо питав:
— Мамо, ти сумна?

Та одного вечора, сідаючи поруч на дивані, він набрався рішучості: — Мамо… Я хочу познайомитися з моїм справжнім татом. Можна?

Лоліта завмерла. Серце наче впало вниз і розбилося. Але вона знала — не має права заборонити йому цього. Він має право на батька, і Адам має право знати, ким став його син.

Вона подзвонила Марії, і її голос тремтів: — Передай Адаму… Він може зустрітися з Артемом. Але без мене.

Наступного дня Марія відвезла Артема. Лоліта стояла біля вікна, дивлячись, як машина зникає за поворотом. Серце калатало.

Зустріч Адама з сином була неймовірно емоційною. Артем дивився на нього широко розплющеними очима — вони були однакові. Адам присів навпроти, простягнув руку: — Привіт, Артеме. Я… твій тато.

Хлопчик посміхнувся і одразу обійняв його. Адам ледь стримав сльози. Вони говорили, сміялися, малювали разом. Час летів. І коли Марія сказала, що час додому — Артем хапав батька за руку: — Ще трішки, будь ласка…

Коли вони поверталися, Марія мовчала. А потім сказала: — Лоліта… Він чудовий батько. А Артем — щасливий, як ніколи.

Сльози текли по щоках Лоліти. Вперше за довгий час — сльози світлі, очищаючі.