Читати книгу - "Проти моєї волі , Верона Дарк"

Адам сидів у своєму авто, безцільно крутячи ключі в замку запалювання. Вулиця перед очима розмивалась — то від втоми, то від сліз, що непрохано збиралися в очах.

Лоліта більше не відповідала. Вона його заблокувала. Знову. І цього разу, здається, назавжди.

Він згадав її очі — ті очі, що колись світилися коханням, а тепер у них було лише розчарування. Але найбільше боліло інше — він не побачить свого сина. Його сина.

— Я маю право знати його… Маю право бути поруч, — прошепотів сам до себе.

Він дістав телефон, зайшов у соцмережі, почав шукати будь-які згадки про Лоліту чи її оточення. Так він натрапив на сторінку Марії — сестри Лоліти. Побачив фото клініки, де вона працює, і запис про прийом пацієнтів. Відтепер це було його єдине зачіплення.

Наступного дня Адам, вбраний стримано, з букетом квітів, з’явився біля медцентру. Чекав. Не знав точно, навіщо — поговорити з Марією, попросити допомоги, хоч щось. Коли вона вийшла з корпусу, він підбіг.

— Маріє… Привіт. Я… — він затнувся, не знайшовши слів.

Вона зупинилась, подивилась на нього насторожено.
— Ти знову хочеш зробити їй боляче?

— Ні! — вирвалось із нього. — Я хочу лише побачити сина. Я знаю, що Артем — мій. Я не маю права ламати Лоліті життя… але я більше не витримаю, якщо не зможу обійняти свого хлопчика. Хоч раз. Хоч здалеку.

Марія мовчала, зітхнула, і в її очах з’явилась крапля жалю. Вона знала: скільки б її сестра не вдавала байдужість, та все одно відчувала щось до цього чоловіка.

— Я передам їй твої слова. Але більше нічого обіцяти не можу, — тихо відповіла вона.

Адам кивнув, і коли вона пішла — залишився стояти, дивлячись їй услід. Вперше за довгий час у нього з’явилась надія.