Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

«Ви що ж, його возвеличуєте?» – запитав цар-батюшка.

«Аякже. Щоразу за службою», – зізнався священик.

«І за постом?» – питає Микола II.

«Ні, за постом проклинаємо», – відповів священик.

Микола II скрива посміхнувся і мовчки залишив церкву…

Тарас Шевченко. «Іржавець»

Мій краю прекрасний, розкошний, багатий!

Хто тебе не мучив? Якби розказати

Про якого-небудь одного магната

Історію-правду, то перелякати

Саме б пекло можна…

Т. Г. Шевченко

Є таке село на Чернігівщині (в колишньому Прилуцькому районі) – Іржавець. У другій половині 1847 року Тарас Григорович, перебуваючи на засланні в Орській кріпості, написав твір під такою промовистою назвою – «Іржавець». (Вперше надруковано в «Кобзарі» 1867 року з великими цензурними пропусками, повністю твір з’явиться в «Кобзарі» 1876 року.)

Розпочинається «Іржавець» – цей крик серця, плач без сліз за Україною («За що вона гине? За що її діти в кайданах мовчать?») рядками про те, що

Наробили колись шведи

Великої слави,

Утікали з Мазепою

В Бендери з Полтави.

А за ними й Гордієнко…

Нарадила мати,

Як пшениченьку пожати,

Полтаву достати.

Ой пожали б, якби були

Одностайне стали.

Одностайне стали…

За умови, що «якби»… То, мовляв, тоді б пожили…

Це так, народ, який одностайно тримається, живе вільним у своєму національному краї.

Одностайне, одностайний – який виявляє, виражає спільну волю, єдиний, неподільний…

Це з тлумачного словника.

Справді-бо, якби у 1709 році народ – взагалі всі, хто жив тоді в Україні, одностайно піднялися й підтримали свого гетьмана Івана Мазепу, Україна вже звідтоді, з року 1709-го була б вільною.

Не піднялися, хоч і були в неволі. У Мазепи виявилась лише якась там пара тисяч людей та кілька однодумців з вузького кола. Але й ті швидко і з покаянням перебігли до Петра І, як хоча б Гнат Ґалаґан («полковник поганий»), який спочатку у війську Мазепи служив, а потім виступив проти свого гетьмана, за що й отримав від ката України посаду прилуцького полковника.

У Полтаві й нині стоїть помпезний пам’ятник Полтавській битві, де російські війська перемогли шведів Карла XII та українців гетьмана І. Мазепи і поховали навіть і саму мрію українців про волю та незалежність; пам’ятник тим російським військам, у тім числі й цареві їхньому, які вирізали Батурин, знищили ще ряд міст – за це переможені спорудили їм пам’ятник. У своїй Україні – точніше, звідтоді не своїй. Трудно знайти у світі ще один такий пам’ятник, що його звели переможені тим, хто їх переміг…

1707 року в листі до Станіслава Лещинського Іван Мазепа писатиме: «У нас на Україні і начальні, і підначальні, і духовні, і мирські особи, подібно до різних коліс, не перебувають у єдиномислії і згоді: ті схиляються до протекції московської, другі – до турецької, третім смакує побратимство з татарами – з уродженої антипатії до поляків… Того ради, потрібно спершу постаратися привести до єдиномислія військо і весь народ на Україні по обох боках Дніпра».

Справді-бо, важко уявити воза, четверо коліс якого котяться у… різні боки. Той направо, той наліво… А той і той ще бозна-куди. Та ще й різними шляхами прямують, тими, що ведуть, звісно, у різні краї – той до короля, той до хана чи султана, той до царя. Ясно, що, крім прірви, крім краху для самого воза такі колеса нікуди не прикотяться… Хоч як не намагатиметься ними правувати візник. Бодай і досвідчений. У нашому випадку українським возом тоді правував гетьман Мазепа. Але що він міг удіяти, як четверо коліс повернули на чотири шляхи врізнобіч…

Анекдотична ситуація.

Тема для байки – сатирично-в’їдливої. І – гіркої.

Але подібне ми пережили тоді у 1708 році.

А наш візник, що до нього ми не прислухалися, не підтримали його, – опинився з тавром «зрадник».

«Мазепа зрадник? – запитує академік Іван Дзюба і відповідає: – Для Росії, може, й так, але для України – ні. Він для неї був і є великий патріот!..»

І чому це колеса наших возів все ще котяться врізнобіч?

Воли поздихали,

Вози поламались,

З батіжками чумаченьки

Додому вертались…

(Т. Шевченко)

Це ще добре, якщо хоч із батіжками.

Це ще добре, що хоч є куди повертатися. І хай не завжди ми в домі господарі-хазяїни, але ж хоч дім ще маємо.

Радянські історики визнавали лише тих гетьманів, які були ставлениками й прибічниками Росії, бо вони, мовляв, виражали «найзаповітніші мрії та сподівання» всього українського народу – ні більше, ні менше!

Радянські історики постійно таврували гетьманів – прибічників Речі Посполитої, Туреччини, Кримського ханства, Швеції, хоч першим туди звертався не хто інший, як Богдан Хмельницький. Тим часом польська історіографія, навпаки, підносить гетьманів – прибічників Польщі й тих, які боролися з царатом за автономію України.

А гетьмани тільки тим і зайняті були, що топтали стежку до сусідніх держав, обіцяючи їм віддати Україну, якщо ті допоможуть тому чи тому претенденту на булаву заволодіти тією булавою. А сусіди, допомагаючи таким гетьманам, шматували і забирали собі Україну – або частинами, по Дніпру, як то сталося після перемир’я між Росією та Польщею, або й цілу Україну забирали.

Це постійно ятрило Івану Мазепі серце, про це й вірша написав, що й сьогодні на часі. Чи, як ми кажемо, актуальний.

У своєму доносі, що складався з 33 пунктів, Кочубей писав: гетьман І. Мазепа якось хвалив Виговського і Брюховецького за те, що вони стали за волю України. «І ми б, каже Мазепа, хотіли про дальшу свою цілість і свободу подбати, але нема ще способу, бо не всі наші люди думають одинаково».

Одностайності не було в часи Мазепи, щось не видно її й сьогодні – це теж ми, українці. Власне, такі ми.

От і доводиться вкотре з гіркотою повторювати Шевченкові рядки, що, наче той вирок, винесений нам поетом (нам і тодішнім, нам і теперішнім):

Нарадила мати

Як пшениченьку пожати,

Полтаву достати.

Ой пожали б, якби були

Одностайне стали…

Мазепа Іван Степанович, гетьман Yкраїни

«Державний діяч і політик найвищого ґатунку, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець і водночас