Читати книгу - "Енн із Інглсайду"

— Усе залежить від того, яких, — мовила Енн.

— А втім, ніхто сьогодні не сказав нічого надто жахливого. Більшість із тих, про кого йшлося, були вже мертві… чи мали вмерти, — підсміхнулася панна Корнелія, згадуючи оповідь про невдалий похорон Ебнера Кромвеля. — От лише пані Міллісон хтозна й для чого витягла на світ Божий ту страхітливу історію Мадж Кері та її чоловіка. Я то все добре пам’ятаю. Не було жодних свідчень того, що це Мадж його вбила… окрім кота, який здох, полизькавши того супу — але ж він і доти вже тиждень був хворий. Я так собі гадаю, Роджер помер від апендициту, хоч люди тоді й не відали про таке.

— Бігме, шкода, що вони потім довідалися, — мовила Сьюзен. — Усі ложки на місці, пані Блайт, дорогенька, і скатертина чиста й неушкоджена.

— Мені час іти, — сказала панна Корнелія. — Я пришлю вам реберець наступного тижня, як Маршал заріже свиню.

Волтер із замріяним поглядом знову сидів на сходинці. Запали сутінки. Звідки вони западають? — міркував хлопець. Чи розливає їх над світом з фіолетового глека дух із крилами, немов у кажана? Сходив місяць, і три покручені вітром старезні ялини були, наче три худі горбаті чаклунки, що дибали схилом угору. А онде — чи то не крихітний фавн із кошлатими вухами скрадається потемки? Що, коли відчинити хвіртку в стіні? Може, тоді він потрапить не в добре знайомий сад, а в чарівне королівство, де зі столітніх снів виринають принцеси, де він зустріне німфу Ехо й піде за нею назирці, як давно мріяв про це? Волтер не смів заговорити. Щось прекрасне зникло б, якби він подав голос.

— Синку, — мовила мама, виходячи на терасу, — не сиди тут так довго. Тепер уже холодно. Не забувай про своє горло.

Чари здиміли від промовлених слів. Згасло неземне, химерне світло. Галявина все ще була прекрасна, та казкове видиво розвіялося. Волтер звівся на рівні ноги.

— Мамо, ви розкажете мені, що сталося на похороні Пітера Кірка?

Енн замислилася — і здригнулася.

— Не сьогодні, маленький. Можливо, потім… колись.

33

Енн, сама у своїй спальні — бо ж Гілберта викликали до пацієнта — сіла при вікні, щоби кілька хвилин упитися ніжністю ночі й неземним чаром кімнати, залитої місячним сяйвом. «Яка дивна й геть інакша стала спальня!» — думала Енн. У цім примарнім світлі вона була далека, чужа й зовсім не товариська, замкнена в собі, мов людина, неохоча до балачок зі сторонніми.

Минув клопіткий день. Енн була втомлена, а все довкруж поринуло в благословенну тишу. Діти спали, в Інглсайді панував мирний лад. Будинок мовчав, і лише з кухні долинав ритмічний стукіт — то Сьюзен місила тісто на хліб.

Проте у відчинене вікно линули звуки ночі, кожен з яких Енн добре знала й любила. Вітру не було, і з-над гавані котився чийсь тихий сміх. У Глені хтось виспівував — чувся нав’язливий мотив старої пісні. Місячні доріжки пролягали на поверхні затоки, та Інглсайд кутався в теплу непроникну тінь. Дерева шепотіли одне одному «загадки з днів недавніх»[21], а в Долині Райдуг ухкали сови.

«Яке це було щасливе літо», — подумала Енн… і раптом з легким торком смутку згадала слова старої горянки Кітті з Верхнього Глена: літо ніколи не настане двічі.

Ніколи… Прийде інше літо, та дітлахи будуть старші й Рілла піде до школи. «І в мене не лишиться жодного маляти», — зітхнула Енн. Джему вже виповнилося дванадцять і почалися розмови про вступні іспити — Джему, який іще вчора був немовлям у старім Домі Мрії. І Волтер так швидко ріс… а нині вранці вона почула, як Нен дражнила Ді, згадуючи якогось хлопця зі школи, і Ді зашарілася й стріпнула своєю рудою голівкою. Що ж, таке життя. Радість і біль… надія й страх… і зміни. Повсякчасні зміни! І нічого не вдієш — доводиться просто відпускати колишнє й приймати в серце нове… учитися любити його, а тоді знову відпускати. Весна, чарівна й квітуча, мусить дати дорогу літу, а літо — розчинитися в осені. Народження, весілля, смерть…

Раптом Енн згадала Волтерове прохання розповісти йому, що сталося на похороні Пітера Кірка. Вона давно вже не верталася думками в той день, проте не забула його. Та й ніхто із присутніх тоді — вона достеменно знала — не міг би забути. І, сидячи в тьмянім місячнім сяйві, Енн пригадала, як то було.

Тоді добігала кінця перша осінь, яку вони провели в Інглсайді. Світ розкошував золотим тижнем бабиного літа. Кірки мешкали в Мобрей-Нерровзі, проте відвідували гленську церкву, а Гілберт був їхнім лікарем, тож вони з Енн удвох пішли на похорон.

День видався перлинно-сірий, теплий і безвітряний. Світ узявся тужливими коричнево-багряними барвами листопаду. Там і тут на схилах пагорбів сідали поодинокі сонячні промені, що вихоплювалися між хмар. Кірквінд стояв так близько до моря, що солоне дихання вітру долинало з-поза темних ближніх ялин. То був великий, пишний будинок, але фронтон його видавався Енн схожим на довге, худе, зловісне обличчя.

На голому, без жодної квітки, подвір’ї Енн зупинилася, вітаючись зі зграйкою дам. То були добрі працьовиті душі, які в кожному похороні вбачали некепську розвагу.

— Я не взяла носової хустинки, — бідкалася пані Блейк. — Що ж тепер буде, коли я заплачу?

— Чого це ти маєш плакати? — недбало пирхнула її зовиця, Камілла Блейк. Камілла не любила жінок, завжди готових пустити сльозу. — Пітер Кірк тобі не родич, та й приязні поміж вами не було.

— На похороні гоже плакати, — бундючно відказала пані Блейк. — Висловлювати співчуття, коли сусіду проводжають до місця його вічного спочинку.

— Якщо на Пітеровім похороні плакатимуть лише ті, хто мав до нього приязнь — не буде тут рясних сліз, — холодно мовила пані Родд. — Це ж правда, то чом би її не сказати? Він був злостивий старий лицемір, і я знаю це, хай як решта вдаватиме святенницьку шану. А хто це заходить у бічну хвіртку? Невже… невже Клара Вілсон?!

— Вона, — ошелешено видихнула пані Блейк.

— По смерті його першої дружини Клара сказала, що прийде сюди тільки на його похорон, і дотримала слова, — завважила Камілла Блейк. — Це сестра першої пані Кірк, — пояснила вона Енн, що зацікавлено поглянула на Клару Вілсон. Клара, тендітна жінка із чорними бровами на смутнім обличчі, минула їх, не привітавшись; її сині очі незмигно дивилися в одну точку. На чорних косах її сидів один з