Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Двадцятисемирічним доктор Роберт Стадлер написав працю про космічні промені, вщент зруйнувавши більшість теорій своїх попередників. Його послідовники використовували постулати свого вчителя, як засадничі ідеї для кожного власного дослідження.
Тридцятирічним Стадлера було визнано найвидатнішим сучасним фізиком. У тридцять два йому доручили очолити Фізичний факультет університету Патріка Генрі — в той час цей навчальний заклад іще вартував своєї слави. Один журналіст написав був про доктора таке: «Серед усіх явищ усесвіту, що він їх вивчає, можливо, найдужче вражає мозок самого Роберта Стадлера». Свого часу саме доктор Стадлер виправив одного студента: «Свобода наукового дослідження? Перший іменник зайвий у цьому словосполученні».
В сорок років доктор закликав народ створити Державний науковий інститут.
«Надаймо науці можливість позбутися влади долара», — благав він співгромадян. Пропозицію почали обговорювати; непримітний гурт учених терпляче і довго вів законопроект до розгляду: суспільство непояснимо сумнівалося і вагалося. Та Стадлерове ім’я вже вподібнилося до досліджуваних ним космічних променів: воно долало всі перепони. І країна вшанувала одного зі своїх найвеличніших співгромадян подарунком, збудувавши біломармуровий палац.
Скромний інститутський кабінет доктора Стадлера не відрізнявся від кабінету бухгалтера середньостатистичної фірми. Дешевий стіл із огидного жовтого дуба, шафа з теками для справ, два фотелі та чорна дошка, всуціль списана математичними формулами. Сівши в одне з крісел, Даґні подумала, що кабінет поєднує позірну розкіш і елегантність. Розкіш, — бо скромної обстановки зазвичай може вимагати постать доволі видатна і значна, якій не залежить на додаткових оздобах; елегантність, — бо він таки справді нічого більше не потребував.
Даґні вже знайомилася з доктором Стадлером; кілька разів вони бачилися на врочистих банкетах, влаштованих із різного приводу помітними бізнесменами чи відомими технічними товариствами. Як вона, так і Стадлер відвідували такі заходи неохоче, і зрештою Даґні зрозуміла, що докторові приємно з нею спілкуватися.
— Міс Таґґарт, — сказав тоді він, — на таких збіговиськах я ніколи не чекаю надибати інтелект. Тому неабияк тішусь із нашого з вами знайомства.
Згадуючи ці слова, Даґні прийшла до нього в кабінет. Вона вирішила спостерігати за Стадлером, заручившись суто науковим підходом: не робити сквапних припущень, відкинути емоції, намагатися лише сприймати і розуміти.
— Міс Таґґарт, — почав він бадьоро, — ви зароджуєте в мені цікавість, а це стається завжди, коли подія покидає рамки прецеденту. Зазвичай приймати відвідувачів для мене — пекельна принука. Щиро вражений, але ваш візит дарує мені неабияку втіху. Чи знайомі вам почуття, що приємно охоплюють людину, якій урешті-решт випадає спілкуватися з тим цінним співрозмовцем, із якого не конче видобувати розсуд обценьками?
Стадлер невимушено і жваво вмостився на краєчок свого столу. Він був невисокий на зріст, худорлявий та енергійний. Усе це надавало йому бадьорої хлопчакуватості. Тонке обличчя не виказувало віку; Стадлер був не красень, але високе чоло і величезні сірі очі свідчили про винятковий інтелект, тому ніщо інше в його рисах уже не мало значення. Від красивезних очей у різні боки розбігалися веселі зморшки, зате в кутиках вуст засіла туга. Ніщо, крім сивини, не нагадувало, що він уже розміняв шостий десяток.
— Якщо ваша ласка, розкажіть про себе, — попрохав він. — Завжди мріяв довідатися, як вам вдається успішно розбудовувати кар’єру в такій несподіваній для жінки царині, як важка промисловість? Звідки берете силу витримувати всіх тих нестерпних людей?
— Докторе Стадлер, я не маю права забирати занадто багато вашого часу, — стримано-коректно мовила Даґні. — Прийти до вас мене спонукала надзвичайно серйозна справа.
Доктор засміявся:
— Воістину ділова жінка… Відразу до головного. Що ж… Тільки не переймайтеся моїм часом — він цілком ваш. То про що ви бажаєте зі мною поговорити? Ах, так. Про ріарден-метал. Я не надто добре щодо нього поінформований, та якщо годен щось для вас зробити… — знаком він запропонував почати розмову.
— Чи ознайомилися ви з висновком вашого інституту щодо ріарден-металу?
Стадлер ледь спохмурнів.
— Я чув про нього.
— Ви його читали?
— Ні.
– Єдина його мета — не дати використовувати ріарден-метал.
— Так, я дещо чув.
— Чи можете ви обґрунтувати таку мету?
Стедлер розвів руками; в нього були характерні долоні — довгі й окостуваті, вони заворожували нервовою енергією та силою.
— Не брехатиму: ні, не можу. Це парафія доктора Ферріса, але не маю жодних сумнівів, що він мав вагомі підстави для такого рішення. Може б вам поспілкуватися з ним особисто?
— Ні. Докторе Стадлер, а чи знаєте ви щось про металургійні характеристики ріарден-металу?
— Трохи. Досить загально. Але скажіть, будь ласка, чому ви так перейнялися цим металом?
Тінь здивування промайнула у Даґні в очах, але, не змінюючи інтонації, вона відповіла.
— Я будую гілку з рейками із ріарден-металу, що має…
— А, звісно! Я дещо про це чув. Даруйте, я не так часто, як годиться, читаю газети. Отже, саме ваша фірма будує цю гілку?
— Від побудови цієї гілки залежить не лише існування моєї залізниці, а, як на мене, життя всієї країни.
Від здивовано примружився.
— Міс Таґґарт, дивно, що ви цілком упевнено таке кажете. Скажімо, я на це не здатен.
— Саме за цієї ситуації?
— За будь-якої ситуації. Ніхто не здатен передбачити, який саме шлях обере країна. Йдеться не про прогнозовані тенденції, а про хаос, до якого ми дотикаємося; про вимоги моменту, що здатен втілити будь-що.
— Докторе Стадлер, чи визнаєте ви, що виробництво необхідне для існування країни?
— Отож… Звісно, визнаю.
— Завдяки заяві вашого інституту будівництво цієї лінії зупинено.
Стадлер усміхнувся, але промовчав.
— Чи відповідає ця заява вашій думці про ріарден-метал?
— Я вже казав, що не читав її, — з ледь вловною невдоволеною ноткою відповів доктор.
Даґні дістала з сумочки газетну вирізку і простягнула співрозмовнику.
— Будь ласка, прочитайте і скажіть, чи написане тут відповідає мові науки.
Переочивши публікацію, Стадлер зневажливо всміхнувся.
— Це огидно, — кинув він. — Але чого іще слід чекати від людей?
Даґні здивовано на нього подивилася.
— То ви не схвалюєте цієї заяви?
— Не має жодного значення — схвалюю я це чи не схвалюю, — стенув він плечима.
— А ви сформували власну думку стосовно ріарден-металу?
— Добре, відповім інакше. Металургія не належить до моєї наукової спеціалізації.
— Ви знаєте характеристики ріарден-металу?
— Міс Таґґарт, я не розумію, в чому сенс ваших запитань, — дещо роздратовано прокоментував доктор.
— Я б хотіла почути ваш особистий висновок стосовно ріарден-металу.
— Нащо?
— Щоб звернутися з ним у пресу.
Стадлер підвівся.
— Це неможливо.
Намагаючись вкласти в голос усю силу свого переконання, Даґні сказала:
— Я передам усю інформацію, щоб ви сформували обґрунтовану думку.
— Я не можу публічно коментувати цю тему.
— Чому?
— Як на поверхову розмову — це заскладна ситуація.
— А як з’ясується, що ріарден-метал насправді — надзвичайно цінний матеріал, що…
— Це не має значення.
— Цінність металу не має значення?
— За
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.», після закриття браузера.