Читати книгу - "Ґоморра"

Казалезі поширювали і поширюють свої товари по всьому регіону. Одні лише активи нерухомості, конфісковані Неапольським антимафіозним відділом, сягають 750 мільйонів євро. Списки лякають і вражають. Під час одного тільки «спартаківського» процесу було конфісковано 199 будівель, 52 об’єкти маєтності, 14 компаній, 12 автомобілів, а також три судна. Як виявилося під час судового процесу 1996 року, Скявоне та його найближчі поплічники стали свідками конфіскації своїх активів на 230 мільйонів євро: компанії, вілли, ділянки землі, споруди та дорогі автомобілі, включно з «ягуаром», в якому застали Сандокана під час його першого арешту. Такі конфіскації могли б зруйнували будь-яку компанію, такі втрати відправили б на дно будь-яку фірму. Будь-яку, але не картель Казалезі. Кожного разу, коли я читаю про конфіскацію майна, кожного разу, коли я бачу список активів, що їх антимафіозний відділ конфіскував у босів, я відчуваю відчай та пригнічення: куди не повернись, скрізь, здавалося, все належить їм. Все. Землі, скот, ферми, каменярні, автомайстерні, гаражі, молочарні, готелі та ресторани.

А один бізнесмен мав більше за інших цієї абсолютної влади володіти усім. Це — Данте Пассареллі з Казаль-ді-Прінчіпе. Кілька років тому його заарештували за зв’язки з Каморрою і звинуватили в тому, що він — скарбничий клану Казалезі. Обвинувачення вимагало засудити його на вісім років ув’язнення. Пассареллі був не просто одним з незчисленних бізнесменів, який здійснював оборудки за посередництва та за сприяння кланів. Пассареллі був Бізнесменом Номером Один, наближеним до керівництва, яке йому довіряло. Він був власником надзвичайно прибуткової кондитерської, і, згідно з даними слідства, саме через економічний хист його і вибрали керувати частиною інвестицій клану. Пассареллі став оптовиком, а потім — крупним промисловцем, виробником макаронної продукції та підрядчиком; він мав також свої інтереси в цукроварінні й постачанні харчів для бенкетів та свят, і навіть у футбольному бізнесі. Згідно з даними DIA, Управління боротьби з мафією, активи Данте Пассареллі оцінювалися в суму 300–400 мільйонів євро. Значна частина цього багатства була плодом холдингової діяльності та володіння великою кількістю акцій в сільськогосподарсько-харчовому секторі. Йому належав Іраш, один з найпотужніших цукрових заводів Італії. Його компанія «Пассареллі Данте і сини», якій дістався контракт на постачання харчів до лікарняних їдалень в Санта-Марія-Капуа-Ветере, в Капуа та Сесса-Аурунку, була лідером у постачанні харчових продуктів. Пассареллі володів сотнями квартир, а також комерційних та промислових споруд. На час його арешту в 1995 році до об’єктів, що підлягали конфіскації, входили: дев’ять будинків у Віллі-Літерно; квартира в Санта-Марія-Капуа-Ветере; іще одна квартира в Пінетамаре; споруда в Казаль-ді-Прінчіпе, земельні ділянки в Кастельвольтурно, Казаль-ді-Прінчіпе, Вілла-Літерно, Канчелло-Арноне та Ля-Бальцані; сільськогосподарський комплекс в Санта-Марія-Ля-Фосса, що складається з 209 гектарів землі та 40 споруд сільськогосподарського призначення. Конфіскували також і його «перлину», що стояла біля причалу в Ґалліполі, — розкішну яхту «Anfra III» з кількома каютами, паркетною підлогою та джакузі. На цій яхті Сандокан зі своєю коханкою робив круїзи навколо грецьких островів. Нові розслідування спричинялися до дедалі масштабніших конфіскацій активів Данте Пассареллі, та раптом у листопаді 2004 року його знайшли мертвим: він випав з балкона одного зі своїх будинків. Після його смерті всі конфісковані активи, що мали перейти у власність держави, були повернуті родині. Пассареллі спіткала доля талановитого бізнесмена, котрий, завдяки клану, став ворочати сумами, які йому в противному разі і не. снилися б; і він забезпечував експонентне зростання цих сум. Та раптом на гладенькій дорозі трапилася ковбаня — судове розслідування, — і надбане багатство конфіскували. Талант бізнесмена створив йому імперію, а конфіскації довели до смерті. Клан не робить поблажок за помилки. Коли під час судового процесу Сандокан дізнався про смерть Пассареллі, він умиротворено сказав: «Нехай душа його спочине в мирі».

Сила клану і далі забезпечується міцністю цементу. Саме на будівельних майданчиках я майже фізично, нутром, відчував усю його міць. Кілька років улітку я пропрацював на будівельних майданчиках; для того, щоб отримати роботу на бетономішалці, мені достатньо було сказати підрядчику, звідки я родом. Кампанія давала найкращих будівельників в Італії — найпрофесійніших, найвправніших, найдешевших; у роботодавця не боліла голова через якість та швидкість виконання робіт. Це — пекельна та вбивча робота, тому я так і не навчився виконувати її бездоганно. Фах, який міг забезпечити чималі заробітки, якщо ти готовий віддати роботі всю свою силу, всю міць своїх м’язів та всю свою енергію. Маєш бути готовим працювати за будь-якої погоди, інколи — в лижній масці, інколи — в одних лише трусах. Помацати та понюхати цемент, бути поруч із ним — це єдиний відомий мені спосіб збагнути, яка сила — реальна сила — є основою моці кланів.

Коли загинув Франческо Якоміно, я по-справжньому збагнув внутрішній механізм професії будівельника. Франческо Якоміно було тридцять три, коли його знайшли мертвим у робочому комбінезоні; він лежав на землі в Ерколанона перехресті віа Кваттро Оролоджі та віа Ґабріеле д’Аннунціо. Франческо упав з риштування. Після цього нещасного випадку всі повтікали, навіть технік-виконроб. Ніхто не викликав «швидку» через страх, що авто прибуде швидше, ніж вони встигнуть утекти. Тому його кинули, і Франческо лежав на вулиці, ще живий, харкаючи кров’ю з легенів. Ця новина про ще одну смерть — одну з трьохсот, що трапляються щороку на будівельних майданчиках Італії, — пронизала мене наскрізь, як спис. Смерть Якоміно викликала у мене лють, що була більше як напад астми, а не збудження нервів. Мені захотілося бути схожим на героя роману Лучано Б’янчарді «La vita agra» («Важке життя»), який поїхав до Мілана, щоб висадити в повітря будинок Ніреллі і в такий спосіб помститися за смерть сорока восьми шахтарів з Ріболли, що загинули 1954 року під час вибуху на «Копальні Каморри», шахті, прозваній так через жахливі умови праці. Мабуть, я теж мав вибрати будинок — конкретний будинок — і висадити його в повітря. Та не встигла мене охопити шизофренія тероризму, як мені пригадалася стаття П’єра Паоло Пазоліні «Я знаю»[5]. Її слова почали пульсувати в моїх скронях — знову і знову, доводячи до сказу, як безкінечне дзеленчання дзвіночків. І замість шукати, під який будинок закласти вибухівку, я поїхав до Казарси на могилу Пазоліні. Поїхав сам, хоча подібні речі робляться не наодинці, а в компанії з кимось — з групою відданих читачів або з подругою, щоб усе це не виглядало надто патетично. Але я вперто