Читати книгу - "Яр"

Євдокія Пилипівна запропонувала розпитати в учнів — може, хтось бачив молоду вчительку. Максим подумав і пристав на пропозицію. Та ніхто з молодших класів, які навчалися в першу зміну, нічого сказати не міг. Не дізнався директор про свою підлеглу й у старшокласників.

Це вже ставало загадкою. Де могла подітися Наталя Орестівна? Мавши дві вільних години, Максим пішов до неї додому сам. Сусідка, дружина заарештованого начальника поліції Карна Мороза, тільки приречено здригнула плечима:

— Не було ні сьогодні, ні вчора. Не ночувала тут. Ми чуємо, як вона приходить, а це не було.

Максим повернувся до школи, не знавши, що казати й що думати. Учителі після останнього уроку почали збиратися в нього в кабінеті, і стало ще тривожніше, бо вони досі цього не робили. Кожен почав пригадувати найневірогідніші випадки з життя школи й не школи. Євдокія Пилипівна раптом сказала:

— Може, в... яру?

І всі нараз позамовкали. І в запалій тиші почувся несміливий стукіт у двері. Євдокія Пилипівна, яка стояла біля порога, вийшла, тоді за кілька секунд увійшла знову.

— Максим Архипович, вас питає Плахотко з восьмого «Б».

— Хай заходить.

— Не хоче, я казала. Просе вас вийти.

Максим нахмурився й вийшов. Лобатий хлопчина Віктор Плахотко відкликав його ще далі, аж у темний куток, куди не сягало світло єдиної на весь коридор гасової лампи, що висіла на стіні.

— Я бачив учора Наталю Орестівну...

— Де?

— Її забрали...

— Хто?!

— Ну, поліцай, Онисим Лук'янчук. І один німець.

— За що?

— Або я знаю... Наталя Орестівна йшла сюди мостом, отим, що коло станції, а я йшов до школи. Вони всіх перевіряють на мосту, усіх великих, нас ні. Почали казати їй: ваші документи. Ну, і забрали...

— Тільки ви не кажіть, що я вам...

Подякувавши Вікторові й заспокоївши його, Максим одягся й пішов до поліції. Та в самого на душі було моторошно. Хіба це вже й Наталю? Просто неймовірно, що в світі білому робиться...

Афіноґена він застав одягненого — щойно кудись лаштувавсь іти.

— Що накоїла моя вчителька? — Спитав Максим, навіть не привітавшись.

— Здраствуйте, пан директор!

— Добрий вечір...

Йому стало ніяково, що так нечемно вдерся до чужої господи, хоч хай там вона чия.

— А что же с вашей учительницей?

— Це ви мені й скажіть!

Афіноґен здивувався:

— Разве она у нас?

У кімнаті начальника поліції яскраво горіла велика бензинова лампа, і Максим дививсь Афіноґенові в обличчя.

— Мені сказали, що вона тут.

Господар кабінету викликав із коридору чергового, і поки той стояв у рамі дверей, звірився в Максима:

— Как её фамилия?

— Наталя Ґжибовська.

— Есть у нас такая? — повернув голову до чергового Афіноґен.

— Да кажется, есть... — начебто відповів поліцай.

А коли він вийшов у коридор, начальник сказав Максимові:

— Погуляйте, пан директор, я щас... — і теж вийшов слідом за своїм підлеглим.

Максим примостився на краєчку стільця й став нетерпляче м'яти шайку. Він просидів у кабінеті начальника ярівської поліції добру годину, поки все з'ясувалось...

Учора з обіду на мосту разом із якимось німцем з комендатури чергував Онисим Лук'янчук. До їхніх обов'язків належало перевіряти документи всіх, хто йде мостом на станцію чи зі станції. Міст отой не являв собою жодного стратегічного об'єкта, бо через річечку навіть улітку можна було перейти, не замочивши холошів. Узимку ж усі ходили навпрошки через кригу: кому кудою ближче. Однак служба є службою, і вартові перевіряли документи кожного дорослого, який ступав на міст. Онисим розгортав пашпорти й починав урочисто читати по складах і тільки по цьому казав німцеві:

— Гут, пан, — і той махав перехожому рукою:

— Шнелєр, — тобто, йди к лихій годині.

Мороз почався такий, що він і рук не витягав з кишень, перевісивши автомат за спину й притоптуючи ногами по дощаному настилу. На школярів, які йшли з першої зміни або й поспішали на другу, вони не звертали уваги.

Наталя Орестівна теж квапилася. На пристанційному белебні вона геть закоцюбла, чекаючи київського поїзда. Мала приїхати мати, але не приїхала, і Наталя бігла чимдуж додому бодай відігрітися. Мостом вона майже ніколи не ходила, та й Онисим Лук'янчук молоду вчительку не знав. Перепинивши її, він зажадав документи.

Наталя дістала з сумочки свій ще радянський пашпорт і простягла йому. Поліцай почав урочисто читати вголос:

— Ґжи-бов-ская... На-та-ля... О-ре-сто...

Раптом заткнувся й збентежено глипнув на неї, тоді знову в пашпорт і знов на неї.

— Відкіля ви йдете?

— Із станції, — Махнула рукою дівчина в той бік, де височіла водонапірна башта.

— З якої станції?... Пересильної?

— Хіба я знаю, як вона в вас зветься?

— Відкіля ви?

— З Києва...

Онисим знову заглянув у пашпорт і підійшов до німця, який танцював оддалік. Пошептавшись із ним, показав йому Наталин пашпорт, ще й пальцем туди тицьнув. Німець ізняв автомата з-за спини й спрямував на розгублену й синю від холоду вчительку.