Читати книгу - "Лоліта"

Вiд цих заборон i обмежень Лолiта лютилась, лаяла мене паскудним шахраєм i ще гiршими словесами, — й менi врештi-решт урвався б терпець, якби я не збагнув раптом, до солодкого мого полегшення, що злостило її не те, власне, що позбавляю її того чи iншого задоволення, ба позбавляю — загальних прав. Я, бачте, зазiхав на умовну програму життя, на загальноприйнятi розваги, на "речi, якi належить робити", на отрочеську рутину; адже нiчого не є консервативнiшого за дитину, особливо дiвчинку, хоч яка вона там є найказковiша, бiлява, рожевато-руда нiмфиня в золотiй димцi жовтневого вертограду.

Не берiть моїх слiв буквально. Я не присягнусь, що протягом тiєї зими (1948-1949р.) Лолiтi не вдалося ввiйти мимохiдь в непристойне дотикання з хлопчаками. Як-бо я уважно не стежив за її дозвiллям, весь час траплялось, звичайно, незрозумiле спливання часу, яке вона заднiм числом важилась заткнути через аж надто мудрованi пояснення; й, звичайно, моя ревнiсть раз-у-раз чiплялась поламаним кiгтем за найтоншу тканину нiмфетчиного вiроломства; та я вкрай наявно вiдчував, — i нинi можу поручитись за правильнiсть цього почуття, — що не варто було серйозно побоюватись. Я так вiдчував не тому, що нi разу не стрiнув досяжний твердий молодий кадик (який я б розчавив голими руками) серед безсловесних мужської статi статистiв, якi миготiли десь на задньому планi, але тому, що менi ставало "бiльш нiж очевидно" (улюблений вислiв моєї тьотi Сибiлли), що всi варiанти старшокласникiв вiд спiтнiлого бевзя, який тремтить вже вiд можливостi тримати ручку сусiдки в темному кiно, до самовдоволеного насильника з чиряками та посиленим до гонкової потужностi самоходом — однаково вiдражали мою досвiдчену малу коханицю. "Мене нудить вiд хлопчикiв i горобчикiв", начеркала вона в пiдручнику, й пiд цим рукою Мони (Мона має тепер з'явитись ось-ось): "А як щодо Рiґґера? " (Йому також час з'явитись).

Тому є так знебарвленi в моїй пам'ятi тi хлопцi, яких менi доводилось бачити разом з нею. Iснував, наприклад, Червоне Светро, який одного чудового дня — першого дня, коли випав снiг — провiв її до дому. З вiкна вiтальнi я назирав за тим, як вони наостанок розмовляли бiля нашого ґанку. На нiй було перше її пальто з хутряним комiрцем; коричнева капелюшка вiнчала люблену мною зачiску, — рiвна чубка спереду, завитки з бокiв, i натуральнi локони ззаду — її потьмянiлi вiд вогкостi мокасини й бiлi шкарпетки здавались ще бiльш неохайними, нiж завжди. Вона звичаєво тулила до грудей свої книжки, говорячи або слухаючи спiврозмовця, а нiжки її весь час жестикулювали: вона то наступала лiвою на пiд'єм правої, то вiдсувала п'ятку назад або ж схрещувала щиколотки, гойдаючись трохи, начорно намiчала кiлька крочкiв, — i починала всю серiю знову. Iснував Вiтронепробивний, який якось у недiлю розмовляв з нею проти ресторану, мiж тим як його мати й сестра важились мене втягнути, щоб нi-про-щось побазiкати; я волочив ноги й оглядався на свою єдину любов. У неї вже розвилась не одна традицiйна манiрка, як, примiром, ввiчливий спосiб молодої панночки показати, що вона буквально "скорчилась" вiд смiху: схиливши голову й усе ще iмiтуючи безпомiчний регiт, вона вiдступила на декiлька крокiв (чуйна до мого вже зову) й за тим повернулась i рушила по напрямку до мене, зi згасаючим усмiхом. Я багато бiльше любив (можливо, тому що це нагадувало менi її першу незабутню сповiдь) — її манеру зiтхати ("ах, мiй боже!") з жартiвно-мрiйливою покiрнiстю долi, або промовляти довге "Ах, нi!" низьким ричущим голоском, коли удар долi вже грянув. Та понад все менi подобалось дивитись на неї — як ми вже заговорили про жести та юнiсть, — коли вона, бувало, колесила назад i вперед по Теєрiвськiй вулицi на своєму новому роверi, що також бачилось привабним i юним. Вона пiдiймалась на педалях, щоб дiяти ними хутчiш, потiм опускалась в знеможенiй позi, поки швидкiсть виснажувалась. Зупинившись бiля поштової скриньки, належної нам, вона (все ще сидячи верхи) швидко гортала журнал, вилучений звiдти, сувала його назад, прижимала кiнчик язика до куточка верхньої губи, вiдштовхуючись ногою, та знов мчала крiзь блiдi узори тiнi й свiтла.

В цiлому вона нiбито краще пристосувалась до свого оточення, нiж я в свiй час уявляв собi, споглядаючи свою розпещену дiвчинку-рабиню й тi рiзкi, як зап'ястки, примхливостi поведiнки, якими вона наївно щиголяла взимку в Калiфорнiї. Хоч я нiколи не мiг звикнути до тiєї постiйної тривоги, в якiй б'ються нiжнi серця великих грiшникiв, я вважав, що в сенсi захисного кольору я нiчого надiйнiшого й не мiг вигадати. Лежачи при вiкнi на своїй кабiнетнiй койцi пiсля короткої сесiї обожнювання й розпачi в холоднiй спальнi в Лолiти, й пригадуючи подiї завершеного дня, я стежив за власним закрадливим обрисом, я не просто проходив перед розпаленим оком моєї уяви. Я назирав, як д-р Гумберт, "красивий брюнет" бульварних романiв, з домiшкою, можливо, кельтської кровi в жилах, належний, певно, до консервативної, якщо не консервативнiшої церкви, виходить проводити доньку до школи. Я спостерiгав, як вiн вiтає повiльною усмiшкою й приємним рухом брiв (чорних i густих, як у мужчин на рекламах) добру панi Гулiган, вiд якої тхнуло чумним смородом i котра, я знав, попрямкує, при першiй зручнiй нагодi, до хазяйської пляшки джина. Очима захiдного сусiда, колишнього ката або автора релiгiйних брошур — кому яке дiло? — я бачив крiзь вiдкрите вiкно його кабiнету нашого героя (як там його? здається, француз або швейцарин), який розмiрковував над друкарською машинкою (доволi знеможений профiль, майже гiтлерiвське пасмо на блiдому чолi). По святах можна було бачити професора Г.Г. в добре пошитому пальтi та брунатних шкiрянках, який йде до Вальтона (кав'ярня, вiдома своїми порцеляновими, в фiалкових бантах, кроликами й коробками шоколаду, серед яких сидиш i чекаєш, щоб звiльнився столик — столик на двох, заплямлений недоїдками попередньої пари). Ми тепер бачимо його в буднiй день, близько першої години, статечно зичливого до схiдної сусiдки; обачно маневруючи, вiн виводить авто повз клятi ялiвцевi кущi, й з'їжджає на слизьку дорогу. Пiднявши