Читати книгу - "Принц Ґаллії"

Після поразки в Куликовській битві татарські хани мусили піти на значні поступки, надавши Москві широку автономію, і навіть визнали за її князем титул царя. Згодом татари розраховували ослабити бунтівного васала, нацькувавши його на Новгород, але й тут прорахувалися. Московські війська тріумфально пройшлися новгородськими землями, приєднавши їх до своєї держави, сам Великий Новгород було взято облогою та змором, а його непокірні жителі були майже поголовно вирізані.

З падінням держави Новгородської, Русь втратила вельми цінного союзника в своєму давньому протистоянні з литовцями, а натомість отримала ще більш непередбачуваного і ще незговірливішого сусіда в особі зміцнілої Москви. Такий стан справ ніяк не влаштовував короля Романа, тому він, не дійшовши до згоди з московським царем у питанні об’єднання всіх руських земель в одну державу, уклав вимушений мир зі своїм споконвічним суперником, великим князем Литовським, і пообіцяв не перешкоджати поверненню Карелії під владу Литви. І хоч, на відміну від литовців, які збирались воювати з Москвою за Карелію, руський король замишляв ґрандіозний похід на Каспій, щоб уразити Орду в самісіньке серце, сумніватись не доводилося — головною його ціллю була й залишається північно-східна Русь.

Стурбований такими рішучими намірами Романа II, а також його постійними заявами, що північно-східні русини ніякий не народ, а лише невід’ємна частина єдиного руського народу, насильно відірвана від материнських грудей — Київської землі, московський цар спішно спорядив на захід представницьку делеґацію на чолі з князем Миколою Шуйським, метою якої було по можливості перешкодити зближенню Русі та Литви з католицькими державами і постаратися зірвати майбутнє об’єднання церков.

Побувала московська делеґація і в Тулузі, де за прикрим збігом обставин тоді ж таки знаходився й Філіп — після успішної операції із захоплення Байони він приїхав на кілька днів погостювати у свого дядька, короля Робера, і побачитися зі своїм братом, архієпископом Марком.

Перше знайомство Філіпа зі східними гостями не можна було назвати приємним. На другий день після приїзду між ним та боярином з почту князя Шуйського спалахнула сварка через одну панночку, фрейліну королеви Марії. Боярин повівся з дівчиною найнегіднішим чином: подарував їй двійко соболиних шкурок і зажадав, щоб вона тут же сплатила йому „натурою“. Одначе дівчина виявилася порядною, вона не хотіла втрачати незайманість ради якихось там соболиних шкурок; але, з іншого боку, й зі шкурками їй було шкода розлучатися. Боярин був невблаганний: або те, або інше, тому панночка звернувся за допомогою до відомого захисника жіноцтва, Філіпа. Той узяв її турботи близько до серця: йому дуже сподобалася дівчина, а поза тим його до глибини душі обурила збоченість боярина, який зробив подарунок не з удячності за кохання, а навпаки — вимагав кохання в подяку за подарунок. У запалі праведного гніву Філіп обізвав його жалюгідною втіхою мужоложця — просто так обізвав, без усякої задньої думки, в його лексиконі це було однією з найуїдливіших образ, — і, як то кажуть, влучив у самісіньке око. Як з’ясувалося згодом, боярин, хоч і не був від природи гомосексуальним, свого часу ніжно дружив з юним царевичем, теперішнім царем, чия слабість до хлопчиків була загальновідома.

На думку про те, що чутки про його колишні гріхи дійшли аж до Ґаллії, боярин оскаженів. Замість чинно викликати Філіп на поєдинок, він негайно вихопив з-за пояса кинджал, з видимим наміром порішити свого кривдника на місці; його не зупинила навіть та обставина, що Філіп не мав при собі ніякої зброї. Добре що поряд був Ґабріель — він вступив з боярином у сутичку і, намагаючись вибити з його рук кинджал, зовсім ненавмисно проткнув його шпагою. Удар Ґабріеля виявився для боярина смертельним, і той сконав на місці.

Скандал видався на славу, і королю Роберові довелося докласти багато зусиль, щоб завадити князеві Шуйському надати цьому суто побутовому інцидентові реліґійного забарвлення. А архієпископ Тулузький свою чергову недільну проповідь цілком присвятив смертному гріху хтивості, в якій зокрема зазначив, що ні католику, ні православному не годиться поводитися зі шляхетною дівчиною, як із дівкою продажною.

Злощасні соболині шкурки залишились у панночки, справжньої винуватиці інциденту, як компенсація за завдані їй моральні збитки, а сама вона, в знак вдячності за заступництво, подарувала Філіпові свою незайманість. Своєю чергою Філіп, у подяку за порятунок життя, висвятив Ґабріеля в лицарі й подарував йому ще один маєток, а згодом, уже після повернення до Тараскона, надав його володінням статус віце-ґрафства, таким чином зробивши свого першого дворянина віконтом, і відповідно до цього титулу вручив йому сенаторську мантію.

Ґабріель був гордий і радий, як мале дитя. Він відразу ж написав батькам листа, знову запрошуючи їх до себе, і скріпив його своєю новою печаткою з ґрафською короною, а внизу поставив підпис: „Ваш люблячий син Ґабріель де Шеверні, віконт де Монторі, сенатор Беарну.“ Правда, відповіді він так і не дочекався…

До Памплони ґасконці вирушили завчасно, оскільки дорóгою Філіп збирався завернути в Ортез, столицю свого Беарну, а відтак ще й прибути на святкування раніше за всіх своїх конкурентів — певна річ, не враховуючи Рікарда Іверо, який мешкав у Памплоні. Чутки про те, що віднедавна Марґарита серйозно захопилася своїм кузеном, не так турбували Філіпа, як будили в ньому здоровий дух суперництва. Етьєн де Монтіні, якого наприкінці травня Філіп відрядив до Памплони з таємною місією і якому, схоже, через сестру вдалося втертися в довіру до принцеси, у своїх секретних звітах повідомляв, що хоча Марґарита закохана у віконта Іверо, виходити за нього заміж не збирається, а дедалі більше схиляється до думки про необхідність шлюбного союзу Навари з Ґасконню. Завдяки Монтіні, Філіп був у курсі всіх значних подій при наварському дворі, та іноді його розбирала досада, що в своїх звітах Етьєн лише побіжно згадує Бланку. А проте, він не наважувався вимагати подробиць, побоюючись признатися самому собі, що Бланка, як і раніше, дуже дорога йому…

За кілька днів до від’їзду сталася подія, внаслідок якої чисельність ґасконської делеґації скоротилася майже на третину, — виявилося, що Амеліна вагітна. За інших обставин Симон де Біґор тільки б радів цій звістці,