Читати книгу - "Улюбленець слави, Джойс Кері"

І тут я остаточно переконала себе, що мушу, повинна виграти цю «битву за душу Тома», як висловився Честер. Очевидно, я розуміла це і раніше, але мала надію на Джіма, який приїде і влаштує все замість мене.

Але я навіть і не уявляла, як мені змагатися з Честером, що не менш од мене прагнув за будь-яку ціну здобути перемогу. Для нього це теж був вирішальний бій, і дозволити собі програти його він не міг. До того ж досі я все йому попускала. Нерідко мені думалося, чи багато є на світі жінок, які дозволили б, щоб їхні рахунки переглядав чоловіків секретар, і щоб вони не могли вийти з дому, не залишивши записки, де їх шукати? Так, я потрапила в таке скрутне становище тільки з власної вини, через свою слабку волю та ексцентричну вдачу, а головне, через своє прагнення до затишку (тітонька постійно повторювала, що то моя основна вада, і, може, мала рацію!); отже, на кого мені було нарікати?

Я ні на кого не нарікала, а проте все частіше мене охоплювало почуття, схоже на розпач. Іти на бій з Честером, навіть просто спілкуватися з ним було однаково, що вийти сам на сам проти акули, в якої не паща, а пастка. І його любов, і його ненависть однаково засмоктували мене, і я все глибше й глибше поринала у безпросвітну задушливу імлу.

60

Вочевидь саме від того розпачу (а не через якісь там жіночі хвороби, як пояснював лікар) я влітку катастрофічно схудла й зробилась дуже нервовою. Геть втративши апетит, я спала тепер по ночах усе гірше й гірше, а коли нарешті стуляла очі, мені снилися жахливі сновиддя (якось привидівся Том, він лежав мертвий, у черевиках для поло, на замуленому березі річки, серед якогось мотлоху, іржавих консервних банок, струхлявілих дощок і пожмаканих капелюхів) .

Зваживши на лікареву пораду, Честер повіз мене до Венеції (я її обожнювала!), яку сам він дуже не любив, та ще й був надзвичайно завантажений своїми міністерськими справами. Однак весь той час, доки ми там відпочивали, я хворіла, а після повернення й зовсім утратила сон. До того ж я схудла більш як на десять фунтів.

Честер був дуже пригнічений тим, що я поганішаю і, головне, не сплю (це заважало і йому спати), і він щоразу посилав мене до лікарів. А потім силував пити мікстури, яких я й на дух не зносила (бо змалку ненавиділа ліки). Від них у мене починалась алергія, і тоді я вже остаточно втрачала самовладання.

Навряд чи бідолаха Честер вважав, нібито мені подобається хворіти; таке припущення може вивести з рівноваги будь-кого з чоловіків (вони вважають це гидким трюком, і мають рацію), але зрештою він таки звинуватив мене у небажанні лікуватись.

Якось, коли ми збиралися йти на званий обід, він помітив, що у пляшечці скінчилася мікстура, а я йому забула про це нагадати. Обличчя йому налилося кров'ю (Честер дуже вірив у будь-які ліки, і передовсім — у новітню медицину), і він, не випускаючи пляшечки з рук, спитав:

— Ти справді забула?

— Так, але від того все одно нема пуття.

— Нічого іншого від тебе не почуєш. Ти хочеш одужати чи ні?

І він, ледве стримуючись, заходив по кімнаті, не приховуючи того, яких зусиль йому коштувало стриматись. Я відповіла, що, звісно, дуже хочу (втім, якщо вже казати правду, я сама не була в цьому переконана; я так втомилася, що мені все було байдуже), але не помітила, щоб хоч якісь ліки мені допомогли.

Честер нарешті спинився переді мною (я лежала на ліжку поверх ковдри, не маючи сили встати й почати переодягатись) і, зробивши свою «стойку», накинувся на мене:

— Що тебе гризе? Рахунки? Тітонька? Бутем? Бога ради, скажи все, як є. Хай би там що.— І по невеликій паузі різко спитав.— Джім?

Я сказала, що не розумію, про яку гризоту може йтися. Кілька хвилин ми мовчки дивились одне на одного. Потім, величезним зусиллям волі взявши себе в руки, Честер сказав:

— З дітьми все гаразд — у них чудовий вигляд...

Я відповіла, що Селлі — втілення здоров'я, а ось із Томом трохи гірше: він спав з лиця і став дуже неуважний. Мені іноді здається, що від його теперішніх учителів (у нього й сина наших сусідів були спільні гувернантка та вчитель) нічого й чекати, йому потрібне щось інше.

На слові «вчителі» Честер підскочив, як обпечений.

— Сподіваюся, ти не маєш наміру знову почати розмову про закриту школу? — сказав він.— Здається, ми вже покінчили з цією злополучною проблемою?

— Я вже бозна-відколи не згадувала про школу.

— Так, але ти думаєш про неї, мрієш, сниш нею, весь час наводиш на неї розмову й підкладаєш шкільні проспекти та журнальні публікації про школи мені на письмовий стіл і диван.

— Але ж, Честере, я й справді дуже вболіваю.

— Не дужче, ніж я! Сказитися можна! Кажу тобі, піти на це я не можу! То був би злочин! Ну подумай сама, Ніно, в яке ти мене ставиш становище. Просиш відмовитись від принципів, та ще й зробити так, щоб усі це знали.

— А ти просиш мене віддати Тома у жертву твоїм принципам. Що я йому скажу, коли він виросте й зрозуміє, що його виховували не так, як інших... і виключно через якусь там політику?

І тут я побачила, що на цих моїх словах він почервонів... То було для нього щось нове, і це його вразило. Я відразу ж додала, що, звісно, розумію, як йому нелегко, але, може, він дозволить мені вирішити цю справу на власний ризик: адже не заперечуватиме ж він, що у таких речах треба давати всім свободу вибору.

— Безумовно! — миттю