Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

Відомо, степові татари випасають свої отари і майже нічого не сіють, крім вівса і полби. Передгірні татари риють руками рабів канали та арики, оскільки без води їхні поля не дадуть врожаю. Додатково займаються ще й розведенням худоби, ведучи напівкочовий спосіб життя.

Гірські татари живуть на лоні розкішної природи і тому ведуть більш розмаїте господарство. Вони можуть довго сидіти в тіні своїх садів, курити люльки і милуватися плодами у своїх садах, певні того, що, продавши ці плоди, забезпечать і себе, і своїх дружин, і численних дітей достатньою кількістю срібних акче[162] на цілий рік або до нового врожаю. Гірські татари полюбляють проводити час у бесідах, віддаватися різним розвагам, верховій їзді, полюванню та іншим забавам. Адже на полях, у садах і виноградниках працюють чора[163], кількість яких завжди значно перевищувала кількість ханських підданих.

А є ще прибережні татари. Багаті люди, що купують і продають усе — від цвяхів зі Стамбула до прекрасних рушниць, вироблених у Бахчи-Сараї, які цінуються в усьому світі. Ціна такої зброї сягає двох сотень алтунів[164], тоді як доброго коня — лише тридцяти!

Ці торгові люди розмовляють важкозрозумілою мовою, в якій змішалися вірменські, генуезькі, грецькі, хозарські слова — і ще багатьох народів, які здавна населяли Кримський півострів.

— У ханстві спілкуються дванадцятьма мовами, і часом потрібен перекладач, щоб зрозуміти, про що говорить гість. Але головне: ми всі віруємо в Аллаха, і Всевишній дарує нам спокій і впевненість у завтрашньому дні, — майже біля самого рову закінчив Амін-мурза довгу розповідь про те, як щасливо живуть піддані хана.

Сонце було в зеніті, тож залишалася надія ще сьогодні домовитися з перекопським мурзою про перехід по мосту, про сплату встановлених податків і про дозвіл на закупівлю продуктів, води та дров. Допомогти у вирішенні цих справедливих і потрібних справ зголосився сам Амін-мурза. Він небезпідставно розраховував на винагороду від чумацького отамана, не наважуючись вимагати її за охорону і супровід, що їх бей наказав надати першим купцям, які прибули в цьому році з Кяфіристану[165].

Чумацький отаман вирушив разом із мурзою по навісному мосту у фортецю, а тим часом Антонім вирішив пройтися. Заодно він уважно оглядав стіни, башти і підступи до цієї, на перший погляд, грізної фортеці.

— Милуєшся?

Пан Дзевульський спробував усміхнутися до Івана, що підійшов, як завжди, непомітно й невчасно, — але так і не зміг. Граючи батогом, Сірко став біля мажі й продовжив:

— Милуйся... Може, тобі стане в нагоді. Чорний гетьман з ходу перелетів ці стіни. А вони зовсім не малі. Висота від землі — понад двадцять аршин. Двадцять веж, вісімсот зубців на стінах, ворота на ланцюгу. А за стінами ще одна стіна. Перед нею — ще один рів. На стіни і башти в разі штурму вийдуть п’ятсот секбанів з рушницями. То воїни з грецьких земель. Ти ж знаєш: татари не дуже люблять стріляти з рушниць і швидко відступають, якщо їх зустріти вогнем. Тоді вони кричать: «Мілтік коп!» — багато рушниць, — і туди не йдуть.

— Може, і стане в нагоді, — з неохотою відповів Антонім.

— Це важливо знати. Як і ті звичаї, яких не можна порушувати на кримській землі хана. Скоро нам доведеться з татарами сидіти біля одного вогню або пити бузу, приправляючи цю приємну справу розмовами. Чи знаєш ти, як правильно чинити, щоб не викликати гніву й подиву господарів цієї землі?

— Просвіти, якщо хочеш. — Це справді було цікаво знати. Бодай для того, щоб оповісти шляхетним зборам або тим-таки таємникам.

— В ординців багато заборон, але знати і пам’ятати потрібно головні. Не можна пронизувати ножем вогонь і взагалі торкатися вогню ножем, заборонено й діставати ножем м’ясо з котла. Також не можна рубати сокирою біля вогню, бо вони вірять, буцімто таким чином вогневі можна відрубати голову. Ще не можна спиратися на батіг, яким поганяють коня. Адже вони не носять шпор, як ви, ляхи. Так само не можна торкатися стріл батогом, ловити або вбивати молодих птахів, бити коня вуздечкою. А ще — проливати на землю молоко чи інший напій або кидати на землю їжу. І Боже борони мочитися у воду. Таких або вбивають, або велять заплатити дуже багато грошей шаману, щоб він очистив ту воду... І ще багато чого потрібно знати. З твоєю службою це може стати в нагоді.

— А тобі, козаче, звідки це відомо? — поцікавився пан Дзевульський.

— Мудрі в мене були наставники. За дурниці добрячого чосу давали.

— Це тому в тебе так хвацько вийшло дурня з себе клеїти? — усміхнувся Антонім. — Ти не ображайся, якщо я не те кажу, а краще поясни мені, як ти все-таки вижив у тому озері-болоті, не потонув? Дихав через очеретину? Я про таке знаю.

Але козак і не думав ображатися.

— Це потім. Он іде отаман. Скоро він домовився.

— Отже, триматимемо шлях через місто?

— Не вперше, — підморгнув Іван.

Незабаром почулася команда Тадея і чумаки заметушилися біля своїх маж. Антонім повернувся до батової Ничипора. Тут його і гукнув Ничипір:

— Ходи-но сюди. Будеш волів біля воріт направляти.

На вузькому мосту вже стояло кілька чумаків із палицями в руках. Але то були палиці на крайній випадок. Через підйомний міст волів вели, погладжуючи і кажучи на вухо добрі слова. Антонім, пройшовши через рів, двічі в нього заглянув — зліва і справа. Від Азовського до Чорного моря[166] викопали його в стародавні часи, щоб відокремити Крим від степу. Вісім тисяч кроків глибокого рову, подібного до пекельної прірви. Татари називають його «Ор». Тому й фортеця має таку ж назву в християн. Але панові Дзевульському не раз випадало читати листи хана до його милості короля Речі Посполитої, де ця фортеця називалася Феррах-Керман.

Справді глибокий рів, але час і козацькі штурми вже обсипали круті краї, тож можна було б обійтися і без штурмових драбин. А ось на стіну залізти без них годі. І як козаки «Чорного гетьмана» одним наскоком зуміли взяти такі стіни? Видно, розбиті на підході ординці тікали так,