Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

Але то справи давно минулих днів. Зараз потрібно було думати про інше.

Воли, піднімаючи густу хмару пилу, потягнулися по вузьких міських вулицях. Жінки і діти Феррах-Кермана, що стояв на піщаному ґрунті, вилізли на дахи своїх покритих дерном будиночків із дикого каменю, але це не надто їх рятувало. Чоловіки вже стояли на полі з іншого боку міста. Тут вони розклали заздалегідь приготовані для продажу товари. Багаторічний досвід вчив, що чумаки обов’язково куплять для своїх «діфок» і «Марій» красиві хустки, сап’янові чобітки, біло-червоні велепсе[167], мідні казанки з вушками, заячі шуби... А ще тут стояли бочки зі знаменитою Орською п’янкою бузою, по яку їдуть з усього степу, глечики з козячим, коров’ячим та буйволячим молоком. А ще чани з язмою[168], смачною, як кістковий мозок. І, звичайно, дуже смачна баранина і ягнятина, бастурма, мед, масло. А ще каймака, кулемеза, хошмурума, агиза, катика, кесмека[169], сироватки і головки свіжих сирів.

А найдорожчий і найважливіший товар — шапки з сивої овчини! То особливий вид баранчиків, і шкури їх вичиняються особливо ретельно. З таких шкур виходять дивовижні головні убори, які завжди користуються попитом у козацької старшини, а особливо у панів полковників.

Але перша чумацька валка нечасто зупиняється для покупок. Ось на зворотному шляху, розрахувавшись за сіль і перелічивши гроші, що залишилися, чумаки дають волю своїй щедрості й тішать шлунки кримською їжею. Перша валка бажає дешево й багато купити тієї солі, що залишилася від торішнього врожаю. Сіль визріє аж в місяці серпа[170]. Мукятеби[171], що ламають на озері Тузла сіль і складають ці цеглини на купи, кажуть, що врожай буде багатим. А ще вони матимуть багато роботи з навантаженням солі на чумацькі мажі.

Щоправда, в липні до поважних городян у добротних суконних каптанах приєднається ще безліч торговців зі степу — в штанах і кожухах з овечих або лисячих шкур. Ще з’являться поважні татари з гір із товарами з османських земель. Але чумацького срібла вистачить на всіх — тільки б не було війни і розбою в Хейхаті[172] і в землях невірних.

Дуже важливо те, що чумаки привезли з собою. Ось вони зараз стануть табором за містом і вичікуватимуть, хитро мружачи очі, — мовляв, нічого немає, нічого не привезли, а якщо є борошно, ковальські вироби, канати, полотно і багато іншого, то мало і за високу ціну. Зрештою сторгуються і розпродадуть за три-чотири дні. А там і потягнуться на Тузлу по сіль.

Усе — як роки і століття тому. Крім тих років, коли проливалося занадто багато крові.

Антонім забіг вперед валки й уважно оглянув дорогу. Відшукавши те, що було потрібно, він повернувся до батової Ничипора.

Останньою, п’ятою в батовій Ничипора йшла мажа, якою правив його головний помічник, товстун та ледащо Нифан. Видно, був той парубок родичем батового. Адже виділяв його Ничипір. Чумак Нифан лінькуватий та ще й тупуватий. Коли всі мажі ладнаються й мажуться, він під своєю спить, а то й просто ніздрями мух ловить. Може й у дорозі заснути. Його рятує те, що досвідченим бикам не дуже й потрібен поганяч. Ідуть вони за задком передньої мажі, утупивши в землю очі й лише зрідка відшукуючи тими очима той самий задок.

Ось і зараз, оповитий міським пилом Op-Капи або Феррах-Кермана (як кому подобається), Нифан радше дрімав, ніж дивився на дорогу, і вже тим паче не на тутешні убогі житла. Не зацікавив його і базар з нечисленними продавцями і товарами, що повільно вкривалися пилом. Певно, знав, що отаман не дозволить зупинитися й повитріщатися. Це вже пізніше можна буде, коли отаман обере місце для табору, де дозволить торгувати чумацькими товарами.

Швидше і тихіше за кішку шаснув помічник комісара на мажу Нифана. Так, що той і не відчув. Підібрався до чумака і стукнув його по шиї особливим ударом. Нифан обм’як. Пан Дзевульський притримав його під руками і плавно поклав тіло спиною на покритий шкурами горб товару, що його віз Ничипір у Крим на продаж. Далі Антонім, користаючись тим, що все довкола заволокло клубами пилу, підскочив до волів і, вчепившись у привід, повернув мажу праворуч.

Так і не зрозуміли чумаки, що вели свої мажі за ним, чому Нифан звернув з дороги. Навіть припіднялися зі своїх лав. Та подумали, що Нифан дурень або заснув на ходу. Одразу ж кілька чумаків із батової Ничипора і сам батовий зіскочили зі своїх місць і кинулися завертати волів на дорогу. Але! Було вже пізно. Так і не піднявши своїх важких голів від землі, воли вже зійшли на пагорб і потягнули за собою мажу. Крики, удари батогів і палиць розбудили у волових серцях спритність — і два сірі трудівники, які досі дрімали на ходу, раптом рвонули вниз. Від того ривка мажа під крики і лайку чумаків почала хилитися набік, а відтак і перекинулася, розриваючи шкіряне укриття і розкидаючи Ничипорів товар.

Зламавши війя[173], воли спинилися, але про них уже ніхто не турбувався. Чумаки й ті мешканці Op-Капи, що кинулися до розкиданого товару, з подивом побачили в пилюці зв’язані пучки стріл.

— Київська робота, — сказав один із чумаків, піднявши зв’язку.

— Гарна робота по наші християнські душі, — підтвердив другий.

— Ничипоре, це як? — вигукнув третій.

А Ничипір стояв кліпаючи і не знав, що відповісти. Добре, що Нифан не покалічився. Сидить на землі й дивується, не розуміючи, що з ним трапилося.

Мажі проминали розсипаний товар, але кожен чумак бачив, що він собою являє. Їхні суворі обличчя ще більш хмурніли, дивлячись на свого побратима Ничипора. Ще дужче чумаків засмутило те, як місцева татарва кинулася такий дорогий товар розбирати.

У цій метушні ніхто й не помітив, як до Аміна-мурзи, що сидів на коні біля місця перекинутої мажі, підскочив Іван Сірко. Вклонившись, він сказав татарською:

— То мій товар, мурзо. Але це не товар, а подарунок ханові!

— Ханові? — здивувався мурза й оглянув молодого чумака.

— Ось, візьми! — цей незвичайний чумак простягнув Аміну-мурзі шкіряний гаманець. — Це золото тобі, якщо проведеш мене і мій подарунок до всеперемагаючого лева Аллаха, світоча істини на землі хана Мехмеда Гірея.

Амін-мурза аж гикнув, почувши такі слова. Похитавши головою, він повільно і тихо сказав:

— Зніми свого баранчика з голови. Ні! Я й так знаю, що ти озю казаги