Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

Знатний татарин замовк, спостерігаючи за тим, як б’ються за дорогі стріли київських майстрів місцеві татари. Він голосно крикнув — і до них кинулися його воїни. Нажахані блиском батогів і шабель городяни рвонули хто куди, кидаючи цінну здобич. Відтак воїни мурзи поставили мажу на колеса і взялися старанно укладати подарунок хану в її корпус.

Зваживши золото на руці, Амін-мурза лише усміхнувся.

— Мусульмани, коли дають обіцянки, клянуться тільки Всевишньому! Ла Іллаха Іль Аллах Мухаммаду Расу-луллах![175] Клянуся Аллаху, що доставлю тебе, озю казаги, до живого або мертвого хана Мехмеда Гірея, сина хана Саадета Гірея. Мертвий він чи живий — мені зараз не відомо. Це залежить від милості Аллаха!

Останні слова не насторожили Івана Сірка. Його тішила клятва шановного мурзи. Та й із розмов з отаманом Тадеєм він зрозумів, що мурза — впливова людина в Кримському ханстві.

— Скільки у тебе подарунків? — щиро всміхнувся козакові мурза, даючи зрозуміти, що й він не проти отримати такі прекрасні й потрібні в бою та на полюванні стріли.

— Два вози!

— Ай добре! — радісно захитав головою Амін-мурза. — Мої воїни і я вже готові вирушити в дорогу.

— Де зараз хан? — зрадівши, запитав Іван.

— По дорозі стане відомо. Підемо в гори, і мої люди про все дізнаються.

— Дай мені коня. Так мені зручніше, — попросив Сірко.

Мурза махнув рукою, і один з ординців злетів з сідла і підвів свого коня козакові. Іван Сірко легко скочив у сідло і поскакав уздовж валки. Він стягнув зі своєї голови смушковий чумацький ковпак і, розвіваючи на вітрі грізним жмутом заслуженої чуприни, голосно закричав:

— Братове чумаки! Це я звелів Ничипору взяти ті стріли. Так потрібно для нашої козацької справи. Клянуся ім’ям Господа нашого Всевишнього. Ви на нього не тримайте зла і не смійте заподіяти йому лиха. Хто не послухається, того покараю я, Іван Сірко!

Козак кілька разів повторив свої слова, доки їх не почуло все товариство.

Потім він під’їхав до братів Званих і велів їм сідати на ті дві мажі, що вже відокремилися від валки.

— І я з тобою піду, козаче, — підбіг до Івана пан Дзевульський.

— Не бажаєш із мечем розлучатися? — криво всміхнувся Сірко на те, як важко підбирає слова для відповіді пан помічник комісара. Однак милостиво дозволив: — Стрибай на мажу.

І розреготався, коли слідом за ляхом на мажу поліз і шинкар Йонатан.

* * *

Конячка Сіркові дісталася непоказна. Не бахмат, гордість степів, здатний навіть узимку сам знайти собі траву, розгрібаючи сніг копитом, але все ж і не аргамак. Якщо сказати точніше, то цього коня вже не міг наздогнати добрий бігун, як це часто трапляється з бахматами.

Сідати на того коника слід було тільки з боку попруги — і запрошувати до руху словами «чу-чу», а підганяти «чух-чух», що мовою ординців означало для коня «швидше, швидше!» А ще кінь під Іваном був дуже лінивий, і варто було трохи послабити віжки, як він зупинявся і починав неквапливо жувати травичку.

Утім, для супроводу чумацьких маж іншої конячки й не потрібно.

Як це не сумно, але доводилося майже весь час мовчати. Брати Звані після історії зі стрілами надулися і вважали за краще взагалі не помічати Івана. Якби не клятва покійному гетьману, що перейшла, згідно з його листом і волею, до цього (хотілося б і далі називати його дурнем) спадкоємця, вони вже б зробили спробу вирватися з кримського капкана. Відводив очі й пан Дзевульський — з якихось своїх міркувань. А з Йонатаном і сам Сірко не надто бажав розмовляти. Так — кине йому кілька слів, і все про господарські потреби. Особливо коли потрібно тягнути зі степових колодязів мотузками воду.

А води було потрібно чимало. І волам, і людям, і татарським коням. Побачивши старання шинкаря, ординці більше не торкалися мотузок, віддавши всю цю нелегку роботу тому, кого вони прийняли за раба козака Івана. У кримському степу було мало колодязів, і весь шлях пролягав від одного, викладеного диким камінням, до іншого. Над колодязями стояли дубові зруби, на яких чітко було видно борозни, вирізані за віки мотузками.

Сонце ще не встигло випалити степ, і тому було приємно їхати серед м’яких трав, степових квітів, дикої цибулі й часнику, спаржі, а особливо — барвистих тюльпанів.

Іноді, маючи гарний настрій і надихавшись приємними ароматами степу, Амін-мурза заводив розмови з козаком. Тоді Іван намагався трохи відставати, щоб тим, хто їхав на мажах, було не так нудно.

Після водопою, розмірено погойдуючись у сідлі й заплющивши очі, мурза говорив добре поставленою мовою русинів, часто цокаючи язиком:

— «Від води кожна річ виходить!» Цей вірш із Преславного Корану написаний майже на кожній чешме[176] там, де закінчується степ і починаються гори. І тут, і там, та й усюди вода — найбільший скарб! Правовірні дивляться на воду як на джерело життя. Тобі, козаче, це важко зрозуміти. Ти живеш біля великої і солодкої води Оз. А в горах немає жодної калюжі після дощу. Вся вода йде на зрошення. Татари, що живуть у горах, великі майстри зрошення. Вони шукають водні джерела і дорожать ними, як золотом. Знаходять вологу місцину в стіні скелі й розробляють її мало-помалу, поки не з’явиться крапля. Ловлять найдрібнішу цівку води і спрямовують її по глиняних трубах у великі водойми, звідки вона по ариках тече у сади і на городи. Це велика праця, але й плоди тих садів і городів смачні й солодкі. Вода — велика святість! Давня яса[177] великого Чингісхана наказує: «Хто мочиться на воду і на попіл — того вбивати». Ми, його нащадки, з дитинства вчимося простим правилам користування водою: не плювати і не мочитися в неї. Підійшовши до джерела, необхідно привітатися з ним, як із людиною. Сказати йому: «Селям алейкум — мир твоєму дому». Потім розчистити поверхню води від листя та іншого сміття. Але не слід поспішати пити воду. Ще потрібно старанно вимовити: «Бісмілля іррахман іррахім — в ім’я Аллаха милостивого і милосердного», а потім побажати людині, що відкрила колись це джерело, щоб хвороби оминали її, якщо вона жива, або «мир праху її», якщо мертва. Тільки після цього можна, сівши навпочіпки,