Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

невідомі – певно, з давніх часів. Деяких він приводив до мене на вечерю, і я пам’ятала, як привітно вони поводилися зі мною та моїми дітьми. Мірелла, яка наглядала за Деде, Ельзою та Іммою, була його коханкою вже три роки. А найдовше він зустрічався з лікаркою-гінекологинею, яка приймала пологи в мене та Ліли. Антоніо виголосив мені довгий список осіб жіночої статі – це він так висловився! – з якими Ніно в різні періоди життя діяв за однією й тією самою схемою: спершу фаза пристрасного кохання, потім зустрічі час від часу, але за цим ніколи не наставав остаточний розрив. «Отакий він вірний, – зауважив саркастично Антоніо, – ніколи остаточно не розриває стосунків. Сьогодні піде до одної, завтра – до іншої».

– Ліла знає?

– Так.

– Давно?

– Недавно.

– То чому ви мені відразу не сказали?!

– Я хотів це зробити.

– А Ліла?

– А вона наказала почекати.

– І ти послухав! Ви змусили мене готувати вечерю для тих, із ким він мене зраджував напередодні чи зрадив би наступного дня, пригощати їх у своєму домі! Їсти разом із тими, кого він нишком погладжував ногою під столом або кому клав руку на коліно! Я довіряла своїх дітей тій, яку він лапав, щойно я відверталася!

Антоніо стенув плечима, опустив погляд, схрестив пальці й поклав руки собі на коліна.

– Мені сказали – я зробив, – відповів на діалекті.

Потім знітився.

– Майже завжди так роблю, – додав, ніби виправдовуючись, – часом за гроші, часом – із поваги, часом – з власних переконань. Про такі зради, якщо про них не дізнаєшся у слушний момент, краще не знати. Усе одно все пробачиш, якщо кохаєш. Аби вони щось викликали, треба, щоб у серці накопичилося трохи ненависті.

І продовжував розказувати з болем у голосі про сліпоту тих, хто по-справжньому кохає. Став розповідати, як багато років тому за завданням Солар слідкував за Ніно та Лілою. І з гордістю наголосив, що тоді зробив не так, як йому наказали. У нього не вистачило духу здати Лілу Мікеле, натомість він розповів усе Енцо, аби той витягнув її з біди. Розказав про те, як відлупцював до півсмерті Ніно. «По-перше, я зробив це тому, що ти кохала його, а не мене, а по-друге, тому, що якби той мерзотник повернувся до Ліни, вона б так з ним і залишилася й навіки загубила своє життя». І закінчив такими словами: «От бачиш, у тому випадку розмовами теж було не допомогти. Ліна мене й слухати б не стала, адже кохання не тільки сліпе, а ще й глухе».

Я запитала вражено:

– То ти за всі ці роки так і не сказав Ліні, що Ніно того вечора повертався до неї?!

– Ні.

– Дарма.

– Чому це? Якщо мій мозок каже мені: роби отак, то я так і чиню і більше не морочу собі голову. Якщо думати і передумувати, буде тільки гірше.

Яким же мудрим він став! Так я дізналася, що стосунки між Ніно й Лілою тривали б довше, якби Антоніо силою їх не припинив. Але я негайно відігнала від себе думку, що вони могли б кохати одне одного все життя і, можливо, обоє стали б іншими людьми. Така думка здавалася мені не лише неймовірною, а й нестерпною. Антоніо з якихось власних міркувань вирішив урятувати Лілу, а тепер Ліла прислала його рятувати мене. Я уважно поглянула на нього, із неприкритим сарказмом назвала його шляхетним захисником жінок. Шкода, що він не з’явився у Флоренції, коли я стояла перед складним вибором і не знала, як вчинити, і не вирішив за мене, взявши мою долю у свої мозолясті руки, як багато років тому вирішив за Лілу. Я спитала з іронією:

– А зараз які накази тобі дали?

– Ліна, перш ніж послати сюди, суворо заборонила товкти пику тому негіднику. Але я вже раз зробив це й залюбки повторю.

– Тобі не можна довіряти.

– І так, і ні.

– Тобто?

– Досить складно все це, Лену, не треба втручатися. Ти тільки скажи, що хочеш, аби синок Сарраторе пошкодував, що народився на світ, – і я змушу його про це пошкодувати.

Я більше не стала стримуватися й зареготала з його манірної серйозності. Він говорив тоном, якого набрався ще в дитинстві, – зваженим і грубим голосом мужика з району, що аж ніяк не відповідав його сором’язливій, неспокійній вдачі. Тоді в нього це виходило через силу, а тепер він вже не вмів говорити інакше. Єдина різниця полягала в тому, що зараз він намагався говорити чистою італійською, і від незвички в його вимові чувся іноземний акцент.

Від мого сміху він спохмурнів, перевів погляд на вікно, за яким чорніла ніч, пробурмотів:

– Не смійся з мене!

Я помітила, що його чоло заблищало від поту попри холод у квартирі: йому було соромно, що він здавався мені смішним. Сказав:

– Я й сам знаю, що висловлююся погано, німецькою у мене краще виходить.

Я відчула його запах, який розбудив у мені почуття, знайомі ще з наших зустрічей на ставках.

– Сміюся не з тебе, а з ситуації, – відповіла я на виправдання, – що ти вже стільки років хочеш убити Ніно, і якби він зараз повернувся, я б тобі сказала: так, убий його. Сміюся з відчаю, бо ще ніколи в житті не почувалася такою ображеною. Сміюся, бо почуваюся такою приниженою, що ти й уявити не можеш. Мені зараз так недобре, що я от-от знепритомнію.

Я справді відчувала неймовірну слабкість, у душі все ніби померло. Отож я несподівано для себе подумки подякувала Лілі, що вона послала до мене саме Антоніо – єдину людину, у почуттях якої я тієї миті не сумнівалася. Ба більше, його худе тіло, великі кістки, кущасті брови, грубо викреслене обличчя були мені дорогими ще з юності, я не відчувала до них відрази, не боялася їх.

– Пам’ятаєш, на ставках було так холодно, але ми холоду не відчували, – промовила я. – Можна, я підсяду ближче, бо зараз уся тремчу?

Він збентежено зиркнув на мене, але я не стала чекати на його дозвіл. Підвелася, сіла йому на коліна. Він боявся поворухнутися, лише розвів руки, щоб випадково до мене не доторкнутися, і опустив їх уздовж билець. Я вмостилася зручніше, обіперлася об нього спиною, поклала голову йому на плече і навіть на якусь мить задрімала.

– Лену!

– Що?

– Тобі недобре?

– Обійми мене, мені треба зігрітися.

– Ні.

– Чому?

– Я не впевнений, що ти справді мене хочеш.

– Я хочу тебе зараз, лише один раз. Один раз, який ти винен мені, а я – тобі.

– Я тобі нічого не винен. Я тебе кохаю, а ти завжди кохала тільки отого гада.

– Твоя правда. Але те, що я відчувала до тебе, я більше