Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Франсуаза вже клопотала. Жан-Батіст засумнівався:
— Мені треба зараз іти до консульства, — промовив він. — Але коли вони дізнаються, що я повернувся, вона втратить змогу приходити. Як ми побачимося?
— Не хвилюйтеся. Під час вашої відсутності багато чого відбулося. Я працюю в мадам де Майє. Заходжу та виходжу з консульства, коли мені заманеться, бо за мною залишилася моя кімната. Ми все влаштуємо.
— Франсуазо! — скрикнув Жан-Батіст, цілуючи її руки.
Вона вдала, що втікає. Діставшись першої сходинки, повернулася й спитала найприроднішим голосом, на який була здатна, ніби то було лише заради ввічливості:
— Ваш підручний, метр Жюремі, не приїхав з вами?
— Ні, — сказав Жан-Батіст, не помітивши в її питанні нічого іншого. — Ти ж знаєш, що він поїхав до Олександрії.
— Та що ви, від мене не треба нічого приховувати. Я добре знаю, що він був з вами.
Даючи свої вказівки перед від’їздом з Каїру, метр Жюремі розповів Франсуазі цю таємницю, і бідолашна побачила в цьому більше, ніж довіру. Вона щільно приховувала це навіть від Алікс — як єдину річ, яку ділила з цим чоловіком.
— Ну то й що, продовжуй думати, як усі. Він поїхав до Олександрії. Але, — додав Понсе із усмішкою, — щось каже мені, що він має бути тут за два дні.
Розділ 3
Марно Жан-Батіст подумав, що за його відсутності нічого не змінилося: тільки-но увійшовши до консула, він-таки помітив дещо. Після довгих розмірковувань останній нарешті вирішив пересунути своє бюро в інший кут приймальні. Таким чином воно опинилося під портретом Короля, тобто у глибині кімнати, а не біля вікна, як перед тим. Те, що консул програвав у відношенні свіжого повітря, він вигравав у відношенні величі. Він приймав Понсе о четвертій по обіді, у високій брунатній перуці, в камзолі кольору морської хвилі з золотими гудзиками, під яким виднівся шовковий жилет з розводами, і був спітнілий навіть більше, ніж зазвичай, але терпів цю муку зі звичною мужністю.
Месьє де Майє слухав пояснення, сидячи за великою шкіряною стільницею, на якій стояла лише бронзова чорнильниця витонченої роботи, не запрошуючи відвідувача сісти. Жан-Батіст, помитий, поголений, обстрижений, але попри все стомлений, стояв, немов та шахова фігура на чорно-білій шахівниці підлоги кімнати. То був один з тих заходів, яких дипломат вважав слушним використовувати для скорочення часу розмови. Другим заходом був поганий настрій, котрий він старанно показував.
Консул давав зрозуміти, що місію аптекаря було завершено, і що той не міг сподіватися на щось більше за коротке вітання, з яким його й було прийнято. Його записка з Джидди, яку доставили за тиждень до того, мала час вичерпати увесь подив, який могло б викликати його повернення. Важливою — а відтепер єдино важливою — справою був для дипломата прийом посла Негуса. Аптекар мав усвідомити: хоч він і був корисним для доставки послання, яке йому ласкаво довірили, тепер справи вирішуватимуться між дипломатами, у світі, до якого простий шарлатан не увійде без того, щоб зробитися цілковитим посміховиськом. Месьє де Майє поцікавився відомостями, необхідними для належної підготовки до прийому амбасади. Він спитав ім’я посла, кількість осіб, що складають його почет, його походження та приблизний час прибуття. Щодо вислухування всіх перипетій подорожі молодика, то від цього консул утримався, і дав зрозуміти при першому ж русі в цьому напрямку, що то є такі деталі, у яких людина його рівня порпатися не буде. Навіть і не йшлося про те, щоб консул, у знак занадто поблажливої уваги, надав будь-якого значення пригодам, які єдині становили заслугу цього індивіда, і які той, звісно, хотів перетворити на переваги для себе.
Жан-Батіст цілковито виснажився. Надлишок переживань, якого йому коштувала поява в цьому домі та надія, хоч і марна, побачити Алікс, забрав у нього всі сили, котрі могли б підживити обурення. Цей прийом виявився дуже схожим на те, чого варто було чекати від консула. Однак, у глибині душі, він сподівався, що, можливо… Він відчув, що сили ось-ось лишать його.
— Месьє консул дозволяє мені піти? — спитав Жан-Батіст, роблячи вже крок до дверей.
— Дякую, — сказав месьє де Майє, який умів винагороджувати тих, хто був цього вартий. — До побачення, месьє Понсе.
Молодий чоловік пішов. Масе, який споглядав за розмовою з темного кута зали, наблизився до бюро та, схилившись уперед, тихим голосом швидко проговорив консулові:
— Ваша Ясновельможносте, може було б усе ж-таки зручним, щоб ця людина супроводжувала завтра делегацію, яка поїде за послом?
— Він? — сказав месьє де Майє. — Під яким виглядом?
— Мені здається… що посланець Негуса та цей аптекар розуміються проміж собою. Якнайменше, це полегшить нам перше знайомство. Та й власне посол може спитати про свого супутника в подорожі…
— Ви маєте рацію, — сказав консул. — Для цього він ще може згодитися. Ідіть подивіться, чи він ще є на дворі, та передайте йому це доручення.
Месьє Масе потрусив до дверей, розповсюджуючи навколо себе густий аромат жасмину, яким праля спромоглася витіснити з його одягу запах природних секрецій.
Він перетнув передпокій, вийшов на ганок і там, несподіваним чином, наштовхнувся на Понсе, якого розраховував знайти значно далі. Йому здалося, що Франсуаза, яка несла кошик з вербової лози, мала з ним якусь розмову. Але, побачивши секретаря, вона прослизнула в будинок немов ішла туди з садка у якійсь справі, котру не хотіла відкладати. Месьє Масе, який не забував нічого, і особливо того, чому не міг знайти пояснення, помістив це спостереження в шухлядці для «підозрілого», яка займала віддалений, але важливий кут його свідомості. Він звернувся до Жана-Батіста, немов нічого не помітив:
— Будьте готові завтра вранці, — сказав він йому, — щоб супроводжувати делегацію, яка поїде зустрічати посла. Ми поки що не визначили години збору, але дамо вам знати зі стражником.
Месьє Масе немов завагався, і продовжував тихіше, нібито давав пораду від себе особисто:
— Та вдягніться відповідно випадку. Йдеться про зустріч повноважного королівського посла.
Жан-Батіст безглуздо подивився на нього. Один внутрішній голос наказував йому розсміятися, а інший — схопити цього дивака за жабо, та розтрощити йому голову об ріг муру. Але він промовчав, бо його пройняло почуття марності та смутку, яке могло розрішитися лише сном. Він повернувся та пішов до себе, нікого не зустрівши на своєму шляху.
Франсуаза встигла сказати йому на ганку кілька слів:
— Сьогодні вона вас бачити не хоче.
Жан-Батіст усе повторював про себе ці слова та, повернувшись до себе, поринув у той глибокий відчай, що, не маючи причиною якоїсь драматичної події,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен», після закриття браузера.