Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

Том подивився на нього.

— Закон любить переконатися, що покарання отримують винуватці. Судді трохи прискіпливі в таких речах. — Адвокат підвівся, підійшов до вікна й подивився крізь ґрати на дерева надворі. — А от якби я ввійшов у суд і розповів історію про бідолашну жінку, хто не пам’ятала себе від горя після народження мертвої дитини, про жінку, у якої було трохи не все гаразд із головою і котра не розрізняла добре від поганого, якби я розповів історію про те, як її чоловік, порядний хлопець, котрий завжди виконував свої обов’язки і лише цього разу, намагаючись хоч якось допомогти своїй дружині, дозволив серцю взяти гору над здоровим глуздом і підтримав її ідею… Я зміг би переконати в цьому суддю. Я зміг би переконати в цьому суд присяжних. Суд мав би те, що ми називаємо «привілеєм для пом’якшення вироку», право винести толерантніший вирок і для дружини теж. Але на цю хвилину мій клієнт, за власним визнанням, не тільки брехун, а й тиран. Чоловік, настільки стурбований тим, що люди подумають, наче в нього з його «дружком» не все гаразд, який вирішує залишити крихітне маля й змушує свою дружину брехати про це.

Том випрямив спину.

— Я сказав те, що сказав, — відреагував на це Фіцджеральд і продовжував: — Якщо ви справді з тих, хто міг би зробити подібне, то поліція чудово знає, що такі люди не зупиняться ні перед чим, щоб отримати все, що вони хочуть. Якщо ви з тих, хто бере те, що хоче, тому що може це зробити, хто готовий примусити дружину діяти під тиском, то, можливо, ви з тих, хто здатен убити, щоб отримати бажане. Ми всі знаємо, що ви робили це під час війни. — Адвокат зробив паузу. — Ось що можна сказати.

— У цьому мене не звинуватили.

— Поки що ні. Але подейкують, ніби той сержант з Олбані мріє дістатися до вас. Я вже пересікався з ним раніше і можу сказати, що він справжній виродок.

Том, глибоко вдихнувши, похитав головою.

— І він надзвичайно задоволений, що ваша дружина не підтверджуватиме вашу розповідь про те, що Ронфельдт уже був мертвий, коли ви його знайшли. — Адвокат накручував на палець малинову стрічку, якою перев’язували справу. — Вона, напевно, відчуває до вас відразу. — Розкрутивши стрічку, він повільно продовжив: — Можливо, ненавидить, бо ви примусили її брехати про дитину. А може, тому, що ви вбили людину. Але найбільш імовірним я вважаю те, що вона ненавидить вас, бо ви видали таємницю.

Том не відповів.

— Довести, як саме помер той хлопець, — справа обвинувачення. З тілом, що пролежало в землі майже чотири роки, зробити це непросто. Там майже нічого не залишилося. Немає ні тріщин, ні зламаних кісток. Лише записи лікаря про його хворе серце. Зазвичай коронер виносить відкритий вердикт. Якщо ви зізнаєтесь і відкриєте всю правду.

— А якщо я визнаю себе винним за всіма звинуваченнями, скажу, що примусив Ізабель підкорятися, а інших доказів не виявиться, її ніхто не зачепить, так?

— Так, але…

— Тоді я все беру на себе.

— Проблема в тому, що на вас можуть навісити набагато більше, ніж ви розраховуєте, — сказав Фіцджеральд, збираючи папери в портфель. — У нас немає ані найменшого уявлення відносно того, що ваша дружина, коли раптом заговорить, розкаже про те, що ви зробили чи не зробили. На вашому місці я б добряче все обдумав.

Якщо люди витріщалися на Ханну ще до того, як повернулася Ґрейс, то тепер вони почали ще більше приглядатися до неї. Після зустрічі матері й доньки вони очікували якоїсь дивовижної трансформації, як у хімічній реакції. Але з цього боку їх чекало розчарування: дитина була засмучена, а мати знервована. Замість того щоб запалити свої щоки рум’янцем, Ханна стала більш виснаженою, а кожен плач Ґрейс примушував її задумуватися над тим, чи правильно вона вчинила, забравши дівчинку.

Старі вахтові журнали з Януса поліцейські вилучили, коли досліджували почерк на листах до Ханни. Помилки не було, той самий рівний стиль письма в обох зразках. Не виникало проблем і з брязкальцем, яке впізнав Блуї. Лише дитина змінилася так, що її не можна було впізнати. Ханна вручила Френкові крихітне темноволосе маля вагою дванадцять фунтів, а доля повернула їй перелякану норовливу біляву дівчинку-підкидька, яка могла стояти, ходити і ревіти, поки обличчя не багровіло та з підборіддя не починали скапувати сльози. Упевненість, із якою Ханна справлялася з немовлям у перші тижні його життя, швидко звелась нанівець. Ритми близькості, розуміння з півслова, котрі, як сподівалася Ханна, скоро відновляться, були загублені для неї: дитина відповідала непередбачено. Вони нагадували двох танцюристів, що ніяк не могли попасти в такт.

Ханну шокували моменти, коли вона втрачала терпіння, бо дочка, яка спершу їла, спала та купалася тільки після запеклих баталій, пізніше просто замкнулася в собі. Після стількох років мрій про свою донечку Ханні навіть у найгіршому кошмарі не могло наснитися таке жахіття. У відчаї вона повела дитину до лікаря Самптона.

— Ну, — сказав пухкий лікар, відклавши стетоскоп на стіл, — фізично вона абсолютно здорова. — Він штовхнув банку драже в напрямку Ґрейс. — Пригощайтеся, юна леді.

Дівчинка, все ще налякана їх першою зустріччю в поліційному відділку, навіть не поворушилася. Ханна взяла банку і сама запропонувала їй.

— Візьми, люба, вибирай будь-який колір.

Але її дочка відвернулася й почала накручувати пасмо волосся довкола пальця.

— І, кажете, вона мочиться в ліжко?

— Часто. Безумовно, що в її віці це не зовсім нормально…

— Хіба я маю вам нагадувати, що вся ця ситуація не є нормальною? — Він подзвонив у дзвіночок на столі, і після стриманого стукоту у двері до кабінету ввійшла сива жінка.

— Пані Фрипп, виведіть крихітку Ґрейс і займіть її чимось, поки я перекинуся слівцем з її матір’ю.

Жінка посміхнулася.

— Ходи, дорогенька, давай подивимося. Напевно, ми зможемо знайти десь печиво для тебе, — сказала вона й вивела мляву дитину.

— Я не знаю, що робити, що сказати, — почала Ханна. — Вона й досі питає про… — жінка