Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

Вони так собі балакали аж до смерку, коли гість нарешті почав збиратися їхати. Оскільки він нерішуче вагався і озирався, Омела підказав:

– А може б, ви хотіли попрощатися з панною Люцією?

– О, саме так, саме так. Якщо вона почувається досить добре і ще не спить.

Люція не спала, але попрощалася з паном Юрковським лише через двері і після його від’їзду сказала Омелі:

– Який це приємний чоловік. Він настільки безпосередній і захоплююче простий, що дається щирим і добрим серцем.

– То є правда, – підступно зізнався Омела. – А при цьому врода. Плечі Геркулеса, біцепси Титана, шия зубра, фантазія Кміціца[78]! Гай, гай! Бідний мій друже, бідний мій друже!

Люція здивувалася.

– Про кого ви говорите?

– Про мого друга. Про Вільчура. Нещасний лікується там, у місті, й не здогадується, що Пенелопа тут забула про те, щоб пороти свою тканину вночі, навпаки, вночі вона мріє, але не про нього, нещасного Одіссея!..

Люція легенько зашарілась і засміялася.

– Що це ви за дурниці оповідаєте?

– Горе тобі, о горе, Одіссею, – стогнучи виводив Омела. – Правду кажу я тобі, ти був більш безпечний, коли ціла купа залицяльників чигала на серце твоєї Пенелопи, ніж зараз, коли є лише один! Один, але який! Постава Завіші Чорного[79], вусики, чорт забирай, Лешка Білого[80], так й взагалі. Зараз їде собі до свого Ковалева, коней батогом поганяє, задоволено посвистуючи, а вслід за ним біжать думки та зітхання про чарівну Дульсінею Тобоську. Лети, лицарю, з вітрами змагатися! Це змагання, в яких розчарування тебе не спіткає.

Звеселіла Люція сміялася із задоволенням.

– Поганий з вас пророк.

– Поганий?.. Ви хочете сказати, що nemo profeta[81] у своїй лічниці. Нехай мої передбачення будуть хибні!

– Я запевняю вас, що вони не можуть підтвердитись, – сказала вона з притиском.

– А мені здалося, що цей agricola з першого погляду завоював ваше серце.

– Він справді підкорив моє серце, але не в тому сенсі, як ви думаєте.

– А ви знаєте, що він, схоже, відверто суне до вас із залицяннями? Ці залицяння за всіма правилами сільських традицій.

Люція махнула рукою.

– Я твердо переконана, що ви й тут помиляєтесь.

– Ручаюся за це усім своїм майном, – наполягав Омела. – І хто знає, чи не доб’ється він свого? Хто знає? Терпінням і працею… Побачите, що він дедалі частіше відвідуватиме нас!

Омела не помилявся. Дійсно, майже не було дня без візиту пана Юрковського. Він приїжджав під різними приводами: чи тому, що йому було по дорозі до одного зі знайомих, чи через те, що мав справи в містечку, чи щоб доставити до лікарні деякий провіант, пожертвуваний його матір’ю. Ці приводи не були ані особливо хитрими, ані витонченими. Але вони не дозволяли Люції розпочати з ним відверту розмову. Навіть коли панові Юрковському бракувало штучних приводів, він говорив відкрито:

– Зараз в господарстві мало роботи, а чоловік цілий рік так важко напрацюється, що заслужив на якийсь перепочинок. Коли поїду до сусідів, розмова, як ви знаєте, не надто різноманітна. Балачка про повсякденні справи, а то про жито, а то про корів, а то про службу. Пробачте, що я інколи приїжджаю до вас, але мені приємно провести тут годину-другу.

Година зазвичай затягувалася на кілька годин, але знову ж таки не було нагоди сказати йому, що хоча його відвідини й приємні Люції, вони не можуть призвести до того, на що він очікує. Пан Юрковський у своїх розмовах з нею ніколи не торкався тих питань. Незважаючи на свій темперамент та відкритість, він, видно, не належав до людей агресивних і вважав за краще спершу звідати ґрунт, ніж натрапити на прикру відмову.

Так було й тоді, коли одного дня перед самим вечором без жодного повідомлення повернувся професор Вільчур. Вони саме сиділи за чаєм, коли почули, як заїжджає бричка. Перш ніж Омела вийшов на ґанок, до кімнати увійшов Вільчур. Люція і пан Юрковський привітали його радісними вигуками. При світлі лампи він виглядав здоровим.

Можливо, він дещо схуд і зблід, але це було пов’язано з тим, що зійшла сільська засмага. Вже коли сіли за стіл, Люція помітила, що ліва рука професора тремтіла, тремтіла постійно, і тремтіння посилювалось щоразу, коли він намагався втримати в руці виделку чи ложку.

На очі Люції накотилися сльози. Щоб сховати їх, вона встала й вийшла до своєї кімнати. Тут їй не треба було стримуватися і вона розридалася. Безперечно, і Омела, і пан Юрковський також помітили цю тремтячу руку, але лише вона розуміла весь трагізм ситуації: Вільчур як хірург вже не існував. Ці найточніші руки, яким довіряли своє життя сотні й тисячі пацієнтів, стали зіпсутим апаратом, пристроєм, яким уже не можна скористатись. Відтепер Вільчур більше не в змозі самостійно проводити жодної серйозної операції. Насправді ж багато з них не вимагають використання обох рук, і за присутності лікаря-асистента можна їх робити, однак навіть часткова втрата влади над руками, мабуть, була страшним ударом для Вільчура.

Люція довго не могла себе опанувати. Вона була лікарем і розуміла, що це тремтіння руки не може бути симптомом, який минеться. Подібні речі у виняткових випадках можуть бути усунуті за допомогою нагрівань і електрофорезу, тобто процедур, яких не можна було застосувати, не маючи необхідних пристроїв. Лікарі, звичайно, не відпустили б Вільчура, якби вважали, що це піддається лікуванню. Він, безперечно, залишився б там надовше, щоб не втратити своїх хірургічних здібностей. Тому стан був безнадійний. Можна було здогадатися, що зуби скаженого собаки пошкодили один із важливих нервів і вже нічого не можна виправити.

Коли вона повернулась до товариства, пан Юрковський почав прощатися. Незабаром Омела пішов спати. Вони залишились самі. Вільчур сумно посміхнувся до неї.

– Бачите?..

І простягнув до неї тремтячу руку. У пориві ніжності та співчуття вона схопила його руку і почала вкривати її поцілунками. Мабуть, він сам був занадто шокований, щоб захищатися від них.

– І уявіть собі, панно Люціє, – говорив він тихим голосом, – уявіть собі, що не вдалося виявити жодного пошкодженого нерва. Не підірвано жодний м’яз… Ми там уже випробували все. Дуже хороші фахівці. Вони висловили думку, до якої схиляюсь і я, що на це вже немає ради. Я помітив, що це дуже сильно залежить від психічного стану. Чим більше я збуджений чи нетерплячий, тим збільшуються судоми, а, наприклад, вночі, під час сну, цілком зникають.

Люція обома руками тримала його долоню, ніби намагаючись щирим стисканням стримати це тремтіння.

– Це нічого. Нічого, прошу пана. Не сумуйте. Пам’ятайте, що я завжди буду біля вас. Зрештою, і до тепер ви не проводили всі операції самі. У дуже багатьох випадках вистачало вашого діагнозу та ваших інструкцій.

Вільчур погладив її волосся.

– Я знаю, знаю, дорога панно Люціє. Бувають гірші каліцтва, ніж це. Зрештою, хто ж може більше, ніж я, бути призвичаєним до каліцтв… Будемо якось давати собі раду.

Наступного ранку приїхав доктор Павліцький, який отримав звістку про повернення