Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

— Мозок у мене закоцюб, коли я взагалі дозволила йому замкнути мене в цих штуках, — крекнула Джессі.

«Якщо поріжеш занадто глибоко, то сплинеш кров’ю до смерті, як древні римляни».

Так, безумовно. Але якщо не поріже взагалі, то лежатиме тут, доки не помре від судом чи зневоднення… чи доки вночі не навідається дружок із мішком кісток.

— Добре, — сказала Джессі. Серце стукотіло дуже сильно, і вона вперше за багато годин прокинулася по-справжньому. Час рушив знову, смикнувшись і тріпнувшись, ніби товарний поїзд, що виїжджає з глухої гілки на основну колію. — Добре, це переконливо.

«Слухай, — настійно промовив голос, і Джессі, на власний неймовірний подив, упізнала голос одночасно Рут і Господиньки. Вони злилися, принаймні тимчасово. — Слухай уважно, Джесс».

— Слухаю, — відповіла вона в порожню кімнату.

Також вона дивилася. Дивилася на склянку. Одна з дванадцяти, які вона купила набором на розпродажі в «Сірз» три-чотири роки тому. На сьогодні шість-вісім із них уже розбиті. Скоро розіб’ється ще одна. Джессі ковтнула й скривилася. Відчуття були такі, наче вона намагається ковтнути обгорнутий фланеллю камінь, що застряг у горлі.

— Слухаю дуже уважно, повірте.

«Добре. Бо як тільки почнеш, зупинитися не вдасться. Усе має бути швидко, бо ти й так зневоднена. Але запам’я­тай: навіть якщо піде неправильно…»

— …все одно закінчиться чудово, — завершила Джессі.

І це ж правда, чи не так? Ситуація набула простоти, стала, певним страшним чином, навіть елегантною. Вона не хоче сплинути кров’ю до смерті (кому б такого хотілось?), але краще вже так, ніж дедалі сильніші судоми й спрага. Краще, ніж він. Воно. Галюцинація. Чи що воно там.

Джессі облизала сухі губи сухим язиком і вхопилася за летючі розгублені думки. Спробувала розмістити їх у якомусь порядку, як вона це вже робила раніше, перш ніж діста­ла баночку з пробником крему для обличчя, яка тепер марно лежала на підлозі біля ліжка. Джессі відкрила для себе, що їй тепер важче думати. Постійно вчувалися шматочки

(висковзуйся)

розмовного блюзу, запах батькового одеколону, під сідницями відчувалася та тверда річ. А тоді Джералд. Він ніби говорив із нею зі своєї точки на підлозі. «Воно повернеться, Джессі. Що б ти не робила, воно не зупиниться. Воно тебе навчить, горда красуне моя».

Джессі глипнула на нього, тоді похапцем перевела погляд назад на склянку. Джералд наче люто всміхався їй тією частиною обличчя, якої собака не чіпав. Вона вчергове спробувала все продумати, і після певних зусиль думки пішли своїм робом.

Десять хвилин вона раз за разом проходила всі кроки. Правду кажучи, їх було не так і багато — цей план був самогубчо ризиковим, але не складним. І все одно в голові вона пропрацювала кожен рух кілька разів, вишукуючи дрібні помилки, що можуть коштувати їй останнього шансу на життя. Не знайшла. Залишався один значний недолік: усе доведеться робити дуже швидко, доки кров не почне згущуватись, і можливих наслідків є два — швидка втеча або непритомність і смерть.

Поки сонце наполегливо рухалося на захід, Джессі ще раз промотала собі весь процес — не відкидаючи ту неприємну, але необхідну справу, а аналізуючи її, наче перевіряла власноруч зв’язаний шарф на наявність спущених петель. На задньому ґанку підвівся пес, облишивши блискучий пучок хрящів, який саме гриз. Подибав у ліс. Собака знову вловив душок того чорного запаху, а наповнивши живіт, він вирішив, що цього душка для нього забагато.

30

Нульнуль-нульнуль-нульнуль, блимав годинник, і котра б година не була зараз, час настав.

«Ще одне, перш ніж почнеш. Ти вже набралася максимальної сміливості, і це добре, але не втрачай зосередженості. Якщо все почнеться з того, що ти впустиш ту срану склянку на підлогу, тобі дійсно пиздець буде».

— Пес, не підходь! — пронизливо вереснула Джессі, поняття не маючи, що пес кілька хвилин тому відступив у гуща­вину за гілкою траси.

Вона трохи повагалася, роздумуючи, чи не помолитися ще раз, а тоді вирішила, що всі потрібні молитви вже промовила. Тепер вона розраховуватиме на свої голоси… і на себе.

Правою рукою Джессі потяглася до склянки, рухаючись уже без попередньої непевної обережності. Частина її — мабуть, та частина, яка так любила Рут Нірі й захоплювалася нею, — розуміла, що в цьому останньому завданні головне не обережність, а вміння рішуче стукнути молотком, і стукнути сильно.

«Я тепер як самурайка», — подумала Джессі й усміх­нулася.

Вона зімкнула пальці на склянці, яку з такими труднощами перед тим узагалі дістала, трішки подивилася на неї з цікавістю садівниці, що роздивляється якийсь неочіку­ваний зразок рослини, знайдений між бобів чи гороху, а тоді стиснула її. Вона майже зовсім заплющила очі, залишивши тільки два розрізи, щоб захиститися від осколків, а тоді вдарила склянкою об полицю, наче розбивала шкаралупу круто звареного яйця. Звук, який видала склянка, був до абсурду знайомий, до абсурду нормальний, ніяк не відрізнявся від звуків, що їх видавали сотні інших склянок, які вислизали з пальців під час миття посуду, падали на підлогу від поштовху неуважного ліктя чи долоні за всі роки, відколи вона в п’ять років виросла зі своєї пластмасової чашечки «Денді Дак». Старий, усім відомий кер-брязь. У ньому не вчувалося жодного особливого резонансу, який натякав би на те, що Джессі щойно почала незвичну справу — ризикувати життям, щоб його врятувати.

Усе ж Джессі відчула, як на чоло прямо над бровою впав якийсь випадковий шмат скла, але цей був єдиний, що впав на обличчя. Інший осколок — великий, судячи зі звуку, — злетів з полиці й розбився на друзки на підлозі. Джессі була стиснула губи в тонку білу лінію, очікуючи значного болю, принаймні спочатку, з боку пальців. Коли склянка розбилася, вони міцно стискали її. Проте болю не було — лише відчуття слабкого тиску та ще слабшого печіння. Порівнюючи з судомами, що розривали її протягом останніх кількох годин, це просто казочки.

«Мені, певно, пощастило, що склянка так розбилася, та й чому б ні? Хіба зараз не саме той час, щоб мені почало бодай трішки щастити?»

Тоді Джессі підняла руку й побачила, що пощастило їй не так уже й сильно. На подушечках чотирьох із п’яти пальців розросталися темно-червоні пузирі крові. Уникнути порізу вдалося лише мізинцеві. З великого, середнього й підмізинного пальців, ніби якісь химерні пір’їни, стирчали осколки скла. Завдяки повзучому заціпенінню кінцівок — і, можливо, гострим краям шматочків скла, якими вона порізалася, — Джессі не надто відчула порізи, але рани таки були. Поки вона дивилася, на рожеву стьобану поверхню матраца закапотіли товсті краплі крові, каляючи його ще темнішим.

Від вигляду тих тоненьких скляних жал, що стирчали з пальців, наче голки з подушечки, Джессі захотілося блювати, хоча в шлунку зовсім нічого не було.

«Гарна з тебе самурайка», — глузливо промовив