Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"

гендлю на чумака чигає. Скрізь єврей підставляє проїжджому чумакові, спокусившись на його сушену рибу, постронки, колеса, дишла, мастила, хліб, горілку й т. ін. На майданчику проти церкви великий намет полотняний покривав стоси сушеної риби, і двійко євреїв, за векслярськими столиками[6] сидячи, дрімало. Вздовж дороги при Кодимі на чумаків чекали шинки з виставленими перед дверима столиками, заповнені всілякими склянками, куфиками, келишками, фляжками; поруч продавали мотузки, колеса, смолу „і все під руку, що чумак запотребувати й купити може“».

Одначе прикордонне розташування Ханської України було пов’язане не лише з перевагами, але й небезпеками. 1759 року, під час переселення Єдичкульської орди з Бессарабії на лівобережжя Дніпра за наказом Крим Герей-хана, ногайці цієї орди пограбували ханські слободи. Дошкуляли ханським слободам й українські гайдамаки, які легко ховалися на протилежному боці кордону, уникаючи переслідування. Під час Коліївського повстання 1768 року Ханська Україна стала епіцентром подій, які по всій Європі довго тлумачили на різний лад. Гайдамацькі загони, що їх розсилав Максим Залізняк по Правобережній Україні для винищення поляків та євреїв яко «кривдників православної віри», у червні того року з’явилися на північному березі Кодими. Польське і єврейське населення панічно тікало на інший берег річки і знаходило притулок в ханських слободах. Якуб-ага відмовився видавати втікачів; гайдамацький загін не наважився порушувати державний кордон і відійшов. Тоді балтські євреї спільно з польськими та єврейськими втікачами з північного берега напали на сусіднє «польське» село Палієве Озеро і жорстоко помстилися місцевому православному населенню. Дізнавшись про це, гайдамаки повернулися й погромили Балту. Згодом була вщент погромлена Голта та інші ханські слободи. Знову сталися погроми у відповідь. Ситуація ускладнилася ще й тим, що в Балті відбулася сутичка регулярного російського військового підрозділу із групою польських конфедератів. Турецький уряд, з огляду на всі ці резонансні події, що трапилися на його території, оголосив війну Російській імперії.

Роль Якуба-аги в отому всьому не до кінця зрозуміла. Проте з’ясовано, що він шпигував і на користь росіян, і на користь ворожих їм польських конфедератів, а це не могло не призвести до дуже заплутаної інтриги, наслідком якої стала війна 1768— 1774 років, що докорінно змінила ввесь політичний порядок в Східній Європі та майже не лишила сліду від Ханської України. Крим Герей, вдруге зведений на ханський престол 1768 року, мав певні резони в тому, що наказав ув’язнити Якуба-агу та розграбувати його майно. Ханським слободам дуже дісталося під час походу цього хана на Нову Сербію в січні 1769 року, їх руйнування довершили російські війська під час подальших воєнних дій. Що ж до подальшої долі населення Ханської України, прикметним є випадок 1770 року, коли запорожці під Очаковом відбили в кримців «волоський ясир». Якщо взяти до уваги те, що турецька адміністрація пильнувала, щоби кримці не брали полонених в Молдові, то отим «волоським ясирем» могли бути лише мешканці Ханської України, погромленої Крим Гіреєм. Себто — переважно українці, яких лиха доля змусила ховатися за найменням волохів. Тими «волохами» запорожці заселили цілу слободу біля Сурського та Лоханського дніпрових порогів; тепер це село Волоське Дніпропетровського району Дніпропетровської області.

Доля Якуба-аги склалися більш щасливо, ніж у більшості мешканців створених ним слобід. Османський уряд згодом звільнив його з ув’язнення, призначив «начальником турків і татар, що мешкають поблизу селища Балта», доручив йому командувати тисячним турецьким загоном, поновив за ним володіння слободою Криве Озеро. Однак він 1770 року перейшов на бік Російської імперії, вислужив у неї чини та дворянство, і вже під новим найменням — Якова Рудзевича — цей колишній ханський драгоман уславив себе причетністю до ліквідації Кримського ханства 1783 року.

Нова Січ і початок землеробської колонізації Південної України

1734 року запорожці повернулися з кримського до російського підданства і заснували Січ на річці Підпільній. Щодо неї в історичній літературі усталилася назва Нової Січі як протиставлення Старій, або Чортомлицькій, Січі[7]. За надто суворим вироком Михайла Грушевського, вона «була вже тільки слабкою тінню старої Січі». Звісно, існування Нової Січі не було наповнене такими яскравими подіями, на які була багата історія Січі на Чортомлику. Січ на Підпільній від самого початку потрапила під контроль російського уряду і була уведена до системи охорони кордонів імперії Романових. Але під «кригою» відносного політичного спокою струменіли два протилежні потоки — рух української людності до простору, вільного від феодальної регламентації, та експансія російського соціально-політичних порядків — джерела тієї регламентації. Обидва вони прямували до чорноморсько-азовського узбережжя і, торкнувшись одне одного, збурювали стрімкі завихрення, що проривалися на поверхню у вигляді численних загострень поземельної боротьби між українським козацтвом і російським офіцерсько-поміщицьким людом.

Не все тут було однозначним (адже потоки не бувають чистими): козацька старшина, воліючи мати поміщицькі володіння, теж добувала їх через російські офіцерські чини, а потрапляння до запорозької вольниці вихідців із центральних губерній імперії, як і її збіглих солдатів, теж не становило рідкість. Тобто сам по собі процес взаємодії цих двох потоків не був винятково етнічним, однак його результат, явлений в середині XIX століття, мав уповні етнічний сенс.

Одразу після повернення запорожці мусили доводити свою лояльність монархії Романових дієвою участю в османо-російській війні 1735—1739 років. Тоді січові козаки вперше потрапили під пряме управління царського генералітету. Хоча при тому вони вели і власну війну, вибиваючи кочовиків-ногайців із Запорозьких Вольностей, де їх розселили кримські урядовці за десять літ перед тим.

У самій Січі 1735 року з’явився Новосіченський ретраншемент з російською залогою, яка постійно стежила за діями запорожців і сповіщала про них імперський уряд. Російські фортифікації з гарнізонними службами тоді з’явились у стратегічно важливих пунктах Запорожжя: Старому Кодаку, Лоцманській Кам’янці, Усть-Самарі, Старій Самарі, Микитиному, на острові Хортиця та інших місцях. Відповідно до вимог Білградського миру 1739 року російський уряд мусив їх ліквідувати і відвести гарнізонні команди подалі від лінії кордону. Але він пішов на хитрість, залишивши своїх солдат у різноманітних карантинах і заставах — мовляв, для запобігання епідеміям та здобичництву. Новосіченський ретраншемент теж зостався при Січі. На протести турецького уряду з цього приводу російська адміністрація відповіла, що це зроблено з метою контролю кордону і захисту османських підданців від грабунків запорожців. Запорожцям же це пояснили як захист їх від агресії південних сусідів.

Встановлювалося й підпорядкування Січі центральним органам Російської імперії. 1742 року Військо Запорозьке перевели з відання Військової колегії до Колегії іноземних справ, яка здійснювала розпорядчі функції щодо Січі через київського генерал-губернатора. З відновленням гетьманства 1750 року Запорожжя отримало ще один