Читати книгу - "Не чіпай, то на свята!, Слава Світова"

Вуйко Юра сидів на стільчику коло стола.

— Може, давай мені? — запропонував він.

— Мирітси, — відказала баба й пішла в кухню.

Дейкі страви на вечерю баба варит в кухні, шо таки прибудована до хати, а шє дейкі мама варит в себе в кухні. У кімнаті, де лишилиси ми з вуйком Юром, варитси лиш вар. А то, з чього йде багато парів, варитси в кухни, аби в кімнаті, де спимо, все не прочютилоси[12] парами.

Мама в себе також варит студинец. Він не на вечерю, а на завтра, на Різдво, але то така страва, шо ’ї тре зварити наперед, насипати в миски й лишити, аби за ніч ймилоси. Лиш так то може бути на завтра готовим. То мама студинец варила в себе, аби нині в бабиній хаті й духу мнісного не було чюти. Бо студинец варитси з головизнини, туда мечєси купу шкірок від солонини, бо від тих шкірок студинец добре ловитси. Але в сам студинец ті шкірки мама не дайе. Вна накладає віночьком у миску файного мнєска, а тогди засипає юшков, проціджуючи через марлю, аби в мисках віглідало файно, аби студинец був чєстенький, без масти. А шо буде смачно, то й мови нема.

Я дуже чекаю того студенцу.

Шкірки тоже гет не вімітуютси[13]. Їх потому по свєтах з’їдає дідо. Баба хоть каже, шо дідо її фист нервує, але видко вна таки щінує[14] їго, бо не раз, як є икас їда, особливо якшо вчєрашна чи передчєрашна, і я її нахожу й хочу з’їсти, то баба каже, аби не їв, шо то дідо з’їст.

Тато враз каже, шо вчєрашний боршь найліпший. То, видко, так вся їда шє ліпшя, як трохи постоїт, і тогди баба найліпшю віддайе дідови.

Але студинец мені й свіжий вдайеси. Я би міг їсти й не застилий, а сербав би юшку з мнєсом, як зупу. Але це нині точно не війде, то на завтра. Нині студинцу навіть мама не даст. Навіть свіжих шкірок не покушію, бо то задуже скоромне, мнісне.

Ниніка мемо їсти пшеницу.

Я вже почєв гонити макогоном той мак по макітри. Пшеницу я тоже люб’ю, але не свіжу, а таку, як буде по свєтах. То як дідо їст по свєтах шкірки з студинцу, то я їм пшеницу. Нині увечір пшениця буде з маком, медом і горіхами. Можна лишку з’їсти, але не знати як наїдатиси нев не буду. Ти й то нихто не застав’єє. Доста взєти всего по лишці, а тогди вже їсти кілько хоч пампушків. А по свєтах пшеницу баба мені розварює на молоці. О, тогди пшениця вже май смачнішя. Шє мечу дві лишки цукру і фист добре.

Добре, шо по свєтах дідо має шкірки й баба не віддайе їму шє пшеницу.

Я трохи втер маку, але рука скоро в’єла. Пробував лівов, але то незручно, то коли вуйко Юра шє раз запропонував помочє, то я радо віддав їму макітрю, а сам сів коло вікна візирати, чи шє не йде Илько, бо я би бігме вже йшов колідувати.

— Идеш, Иванку, нині колідувати? — запитав вуйко Юра.

— Йо.

— Сам ци з кимос?

— З Ильком нанашчєним[15].

— Ти й ику коліду мети колідувати?

— «Дивная новина».

— А українских чиго ни колідуєте?

— А це йка?

— Це церковна. А ми колис колідували українских, про УПА, про Бандеру.

— Ага, баба казала, шо ви з вуйком Міхєйлом бандерівці.

— Так? — трохи подивувавси вуйко Юра.

— А бандерівці — то шос нефайне?

— Та чиго нефайне? Файне. Лиш за Союзу, як ти був бандерівцем, то скоро забирали на засланє. Аді як мого ти й бабиного первого брата Петра. Аж у Казахстан віслали.

— А хто такі бандерівці?

— Бандерівці — то українці, які хотє, аби була Україна. Ти й богу дєкувати, є.

Сінешні двері рипнули, і я думав, шо то баба або Илько, але на порозі показавси дідо Андрій.

— Слава Йсу!

— Слава навіки Богу! — відповів вуйко Юра.

Видко, вни два на дворі шє си не виділи. Мо, дідо в стайни кутавси[16].

Вони поздоровкалиси.

— Трохи в гості, Юро? — полегки запитав мій цікавий дідо.

— Та йо, Світий Вечір, ти й, думаю, иду до сестри, ти й з Міхєйлом шє буду.

— Та так, — відповів дідо. — То на Світий Вечір так годитси. Ти давно з дороги віїхав?

— Нині рано, — відказав вуйко.

— А шо дома? Не повертав?

— Повертав, — гірко усміхнувси вуйко. — Але не надовго.

— Е, то баби, — махнув дідо руков.

— Вуйко знає бандерівскі коліди! — втрутивси я, бо ми з вуйком ни договорили, а я вже заінтересувавси, шо то за коліди.

— Та, то файно, — кивнув дідо. — Колис всі такі колідували.

— Але баба казала, шо як був Союз, то колідувати не давали.

— Не давали, — усміхнувси дідо. — Колідували без даваня.

— А шо це й так було без даваня, то можна було вже й бандерівскі колідувати, — додав вуйко.

— А які це коліди? Ану шос заколідуйте… — просив я.

Вуйко вже дотер мак і поклав макітру на стіл, а тоді тихо почєв:

Нова радість стала, яка не бувала,

Бо УПА на командира «Чупринку» дістала.

Просим тя Ісусе, щодня, щогодини:

Поможи му окупантів вігнати з Вкраїни.

Вуйка підтримав дідо, так шо вни оба вже колідували, аж доки не зайшла баба.

— Гов, а шо ви розбагакалиси, як дєки[17]? Шє ни вечеряли, а вже колідуєте! Ану йди, Андрію, шє внеси води. А ти, Юро, підклади ватру. За свєта наколідуєтеси.

Я був не дуже довольний, шо баба нас перервала, але як глипнув у вікно, то вздрів, шо вже йде Илько.

— Бабо, де моє дранькі[18]?! — я бігом спохопивси, шо шє не зібраний.

— Та на печє має бути, я поклала, аби нагрілоси, — баба зазирнула на піч і відгорнула ліжник, на икому я сиґів, коли був на печє. — Певно всьо перемнєцкав уже. Икий тепер меш ити? — дорікнула.

Я трохи скрививси, бо не любив, як баба так говорила.

— Але нічьо, — додала мнєкше, дістаючи мої штани і свидир. — Не йдеш до вінчіня.

Ми з Ильком договорилиси за днини обійти нижну Царину, а тогди вернутиси д’хаті повечеряти й після вечері піти на Ґрунь.

Так і зробили.

Сніжок був невеликий. Трохи підмерзло, і ми бігали, як треба. Чи як давалоси.

— Пускаєте колідників? — ми кричєли під вікнами. А як нас не